Життя без прикрасМама перевела погляд із мене на куртку, потім на коробку.
— Ірино, не треба нас ганьбити. Залиш тут подарунки та їдь. Іншим разом подивишся.
Коробку я залишила на сходинці. Поїхала, так і не побачивши малюка. Потім теж не побачила.
Згодом з’ясувалося: через тиждень Олена продала візок, конверт і одяг на сайті оголошень. Тітка Галя натрапила на оголошення. Там було написано: «Нове, в упаковці. Подарували — не підійшло».
Торік я вперше стояла на порозі власного будинку й не могла повірити, що він мій. До цього були гуртожитки, чужі орендовані квартири, кабіна. Тепер — невеликий цегляний будинок за містом, ділянка, гараж для двох фур.
Мамі я нічого не повідомляла: знала, чим обернеться новина. Але Олена побачила у спільних знайомих фотографії, де я на ділянці. Як завжди, до мами все дійшло через неї. Через два дні пролунав дзвінок.
— Значить, будинок собі придбала? — почала мама, не привітавшись. — Оленка розповіла. Хороми в тебе тепер. Рідній сестрі допомагати, виходить, не збираєшся?
— Яка допомога потрібна, мамо?
— Наче ти не знаєш! Русланчика партнери кинули, бізнес прогорів. З орендованої квартири довелося виїхати. Тепер Оленка з дитиною тут. Нас четверо в однокімнатній, як у гуртожитку, а ти у своїх хоромах сама пануєш. Совість у тебе ще залишилася?
— Чого ти від мене хочеш?
— Три мільйони Олені на перший внесок. Візьмуть двокімнатну в іпотеку. Далі, може, з платежами підсобиш. У тебе ціла компанія, що тобі варто.
Три мільйони. На кухонному столі лежав мій журнал. Я розгорнула його на останній сторінці, подивилася на підбитий підсумок.
— Ні, мамо.
Такого я їй раніше не казала.
Близько десяти секунд було чути тільки важке мамине дихання.
— Ти що зараз сказала? — спитала вона майже пошепки. Таким тихим голосом вона говорила в люті.
— Не дам я Олені три мільйони. Руслан здоровий мужик, працювати може. І сестра в мене дипломована дизайнерка. Півтора мільйона я за цей диплом заплатила. Нехай теж заробляє.
— Невдячна погань! — видихнула мама. — Народила тебе, годувала, ночами не спала, а ти сестрі шматка хліба шкодуєш! Батькова порода, така сама жадібна мазутна скотина!
— Не смій такими словами згадувати тата.
— Правда не подобається? — заверещала вона. — Від нього в домі ні копійки не було! Трасами роз’їжджав, а я вас годуй!
— Він загинув, рятуючи людину, мамо. А ти через тиждень його фуру продала. Олені шубу купила.
— Купила! Правильно й зробила. Навіщо б тобі та залізяка? Молитися на неї?
— Я її назад викупила. У моєму гаражі стоїть.
Мама знову замовкла. Потім заговорила крижаним голосом:
— Ну й сиди там зі своєю залізякою. Сама, як дурепа. Ні мужика тобі, ні дітей — фура потрібна. З нею й живи. Мені більше не дзвони.
Вона відключилася.
Наступного дня Олена виклала фотографію: сумна, з однорічним сином на руках, за спиною — тісна мамина кухня. Під знімком написала: «Сестра-мільйонерка живе в котеджі, а ми з дитиною в мами на кухні тулимося. Звернулися по допомогу — послала. Гроші людей псують. Бережіть близьких, якщо вам із ними пощастило».
Я прочитала всі двісті коментарів. «От гадина». «Бог розсудить». «Таким на старість самим здихати». «Олено, тримайтеся, ви хороша мама». Під дописом було сорок вісім репостів.
Вимкнувши телефон, я пішла в гараж і залізла в татову кабіну. Там і просиділа до ранку.
Через тиждень зателефонувала тітка Оля, молодша татова сестра. Після його похорону вона поїхала в село; майже все наше спілкування звелося до новорічних листівок. Мама її ненавиділа, років п’ятнадцять навіть до хати не впускала. Тітці було сімдесят два.
— Іришко, приїхала б ти, — сказала вона тремтячим голосом. — Віддати дещо треба. Давно збираюся, а наважитися все ніяк не могла. Будь ласка.
У суботу я була в неї. У маленькій хаті топилася піч, на підвіконнях стояла герань, на лаві лежав кіт. Тітка посадила мене пити чай, потім вийняла з комода згорток, загорнутий у стару газету.
Під газетою виявився товстий зошит у клейончастій обкладинці. Двадцять дев’ятий татів журнал. Останній — його серед решти я не знайшла.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
В начале рассказа было недоумение - как так мать двоих дочек и так со старшей.... Где же та совесть и честь... А в конце наревелась , ведь и вжизни так бывает , что не ценят то , что даётся от чистого сердца , воспринимают как должное.... Спасибо за публикацию👍👍👍👍