Життя без прикрасОсяйна Олена теж підвелася. Говорила довго, зі сльозами: мама любила її, жила заради неї, ні в чому не відмовляла.
— Мамулю, дякую! — схлипнула вона. — За дитинство моє, за інститут, за весілля таке прекрасне. Це все ти мені дала, сама, одна, своїми руками!
Пролунали оплески. Мама витирала сльози серветкою. А я зі свого місця біля туалету дивилася на них і слухала подяки за оплачені мною інститут і весілля. Півтора мільйона на навчання, один мільйон чотириста тисяч на весілля — і все це мама подарувала їй сама, своїми руками.
Слідом підвівся Руслан. Він уже добряче випив, стояв із чаркою й похитувався.
— За тещу хочу! За Наталію Олегівну! Жінка — вогонь, таких дочок виховала! Ну, одну так точно. — Він підморгнув мені. — А друга бракована вийшла. Буває, що вже там. Ми її однаково любимо, навіть жадібну. Скажи, Ірино? Мільйонерка, а сестрі рідній на квартиру не дала. Гаразд, Бог бачить.
Гості засміялися.
— То це вона, про яку Оленка писала? — голосно спитала одна з маминих подруг. — Ніколи б із вигляду не подумала.
— Вони всі на вигляд пристойні, — підхопила інша. — А зазирни всередину — гниль.
Мама задоволено всміхалася. Захистити мене не спробувала, жодним словом.
Я глянула на годинник: за двадцять дев’ята вечора. Зараз. Зараз і почнеться.
Мама підвелася й постукала виделкою по келиху. Ведучий вимкнув музику; усі сорок гостей повернулися до неї.
— Дякую вам, дорогі, що зібралися сьогодні! — урочисто почала вона. — Шістдесят років прожито, ціле життя. Час і підсумки підбити. Двох дочок я виростила, сама, без чоловіка. Батько ж їхній, царство небесне, трасами їздив, а все на мені було. Оленка завжди зі мною, вдячна, жодного разу матір не підвела. Зате друга… — Вона витримала паузу й довго дивилася на мене через стіл: важко, переможно. — Друга вважає, що матері нічим не зобов’язана. Можна в котеджі жити, на фурах кататися, гроші лопатою гребти, поки сестра з немовлям на кухні тісниться. Гаразд. Хоче по-діловому — поговоримо по-діловому. Оленко, діставай.
Олена, хихочучи, полізла в сумочку. Дістала цупкий глянцевий аркуш із вензелями й простягнула мамі.
Та взялася декламувати, наче читала на дитячому ранку вивчений вірш. У її рахунку йшли харчування, одяг, взуття, труси, школа, гуртки, нежить із вітрянкою та комунальні витрати за мою кімнату. На кожну нову статтю витрат гості відповідали реготом. Коли мама дійшла до трусів, її подруги мало не попадали зі стільців.
— Окремо мої нерви — шістсот тисяч! — продовжила мама.
Руслан схопився й зааплодував стоячи.
— Загальна сума — рівно три мільйони, — переможно оголосила мама. — Розрахуєшся до Нового року — може, й будеш іще моєю дочкою. Не розрахуєшся — забудь до нас дорогу. Шоферюго.
Аркуш полетів через стіл, ковзнув скатертиною, збив сільничку й завмер біля моєї тарілки.
Тепер усі сорок людей дивилися на мене. У деяких поглядах був жаль, але в більшості — жадібна цікавість. Олена спрямувала на мене телефон і знімала обличчя великим планом. Чекала сліз, крику чи того, що я вибіжу геть.
Я неквапливо прочитала все, рядок за рядком. Склала папір учетверо й сховала в нагрудну кишеню піджака.
— Мамо, мені потрібно десять хвилин, — промовила я спокійно.
— Що? Які ще десять хвилин?
— По гроші сходжу.
За столом змовкли. Потім хтось ахнув, почувся смішок. Мама розгублено подивилася на Олену; та лише знизала плечима.
— Готівкою давай! Готівкою! — крикнув навздогін Руслан. — У неї у фурі, видно, сейф стоїть!
Знову зареготали.
Надворі було вже темно. Холодний вітер тягнув із річки. Ті самі чоловіки курили на ґанку й із цікавістю проводжали мене поглядами до вантажівки. Товстун у бордовому піджаку неголосно щось сказав, приятелі знову загиготіли.
У кабіні я зачинила двері, увімкнула світло. Кілька хвилин сиділа перед приклеєною до приладової панелі фотографією. Тато на ній усміхався.
— Тату, я ж правильно роблю?
Відповіді, звісно, не було. Я відчинила бардачок, щоб дістати теку, й побачила пачку м’ятних льодяників. Такі він завжди возив для мене. І зараз жоден тиждень у мене не минає без купівлі цих льодяників.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
В начале рассказа было недоумение - как так мать двоих дочек и так со старшей.... Где же та совесть и честь... А в конце наревелась , ведь и вжизни так бывает , что не ценят то , что даётся от чистого сердца , воспринимают как должное.... Спасибо за публикацию👍👍👍👍