Я розвернувся й поїхав назад у парк. Отак.
Тридцять людей сиділи в моєму домі від середини дня, приїхали з сіл, відпросилися зі змін, а я розвернув машину й поїхав у протилежний бік. Я заїхав у ремзону, поставив машину над ямою, вимкнув фари й сидів у темряві.
Пахло соляркою й холодним металом. За стіною в черговій кімнаті працював телевізор у сторожа. Я просидів там дві години сорок хвилин, і ось про що я думав.
Спочатку я думав про те, як усе це виправити. Чесне слово, перші сорок хвилин я як ідіот складав план. Завтра всім зателефонувати, сказати, що сталося непорозуміння, що діагноз зняли, що це була помилка лабораторії.
Я навіть почав прикидати, до кого звернутися, щоб видали папір. Мені шістдесят один рік. Потім я перестав будувати плани й просто сидів.
І от на другій годині цього сидіння до мене прийшло те, від чого я досі прокидаюся іноді о четвертій ранку. Я згадав те село. Не сьогоднішню Раїсу Григорівну в чоботях, а дев’яносто восьмий рік і Марію Федорівну Романенко, яку знайшли на узбіччі за три кілометри від повороту, бо автобус того дня не пішов.
Я тоді зробив усе, що міг. Із дев’яносто восьмого я тримаю цей збитковий маршрут, щоб більше ніхто не йшов пішки. І раптом у темній ремзоні до мене дійшло, що я роблю рівно те саме, що робила вона.
Іду пішки. Вісімнадцять кілометрів, бо не можу попросити, щоб за мною заїхали. І мене так само знайдуть на узбіччі, і всі казатимуть: «Ну а чого ж він не сказав?» І я, тридцять років рятуючи чужих стареньких від цієї дороги, ішов нею сам, добровільно, з гордо піднятою головою й називав це характером.
Я сидів у темряві й уперше за п’ятдесят років подивився на свою головну гордість збоку. Ніколи ні в кого нічого не взяв. А що це означає на ділі? Це означає, що дядько Костя, який два роки возив нам дрова, отримав від шістнадцятирічного хлопця гроші в пику й три роки зі мною не розмовляв.
Це означає, що моя дружина тридцять чотири роки тримає в шафі ощадкнижку, якої я не взяв, і що ця книжка для неї не гроші, а розписка в тому, що вона мені не потрібна. Це означає, що мій син чотири роки поспіль приїздив лагодити мені дах, а я викликав людину, якої не викликав, і що він зрештою спитав мене прямо, чи хочу я від нього хоч чогось. І я відповів, що в мене все є.
І він поїхав за чотири тисячі кілометрів, бо зрозумів: у житті батька для нього місця немає. Не тому що батько його не любить, а тому що батько не залишив жодної щілини, куди можна було б просунути руку. Я думав, що беру мало, бо сильний, а не міг брати, бо боявся того погляду згори, і щоб його не впіймати, сам виліз нагору й просидів там п’ятдесят років сам.
Брати теж треба вміти…
