І три тижні дотримала слова. А потім я оголосив, що двадцять дев’ятого відвожу Максима в аеропорт. І вона зрозуміла, що якщо син поїде на два роки, то цей дім стане тим, чим стане, і що чекати далі не можна.
І вона зробила те, що зробила. І я до кінця життя буду їй за це винен. А вона за це жодного разу нічого в мене не попросила.
Як усе це склалося, я дізнався лише за тиждень. По шматках. І досі не певен, що знаю цілком.
Галина зателефонувала Максимові о двадцятій хвилині на восьму, коли він уже пройшов огляд і сидів біля виходу на посадку. Пояснювати вона нічого не стала, сказала чотири речення. Я потім попросив повторити дослівно.
Вона сказала: «Максиме, це Галина Іванівна. У батька рак. Він відмовився лікуватися, він нікому не сказав. Якщо ти зараз полетиш, він помре». І поклала слухавку, бо боялася, що він почне сперечатися. Він розповідав, що сидів іще хвилин п’ять, потім оголосили посадку, черга рушила.
Він встав з усіма, дійшов до стійки, віддав посадковий і в останню секунду сказав, що йому треба вийти. Йому відповіли, що тоді доведеться знімати багаж. Він сказав: «Знімайте».
І ці сорок хвилин, поки з борту знімали валізу, він сидів у порожній залі й дзвонив матері. Оля була вдома сама й розвішувала білизну.
Він сказав їй усе телефоном, інакше не встигав. Вона поклала слухавку, дійшла до кухні, сіла на табурет і просиділа так години півтори. Потім сказала мені: «Колю, я не плакала. Я сиділа й згадувала весь вересень і весь жовтень. І в мене все зійшлося. Ти знаєш, як це страшно, коли раптом усе сходиться».
Вона згадала, як я перестав їсти вранці, як став спати у футболці, хоча тридцять років спав без. Як на початку жовтня завів розмову про те, кому передавати парк, і вона посміялася, що зарано. Як у вересні з’їздив у рідне місто сам і повернувся мовчки.
Вона сиділа на кухні півтори години й складала все це в одну картину. І коли картина склалася, вона встала й почала телефонувати. Я сидів на узбіччі заміського шосе з аварійкою й дивився в телефон.
Картинка на камері у великій кімнаті чорно-біла й без звуку. І це виявилося важливо. Без звуку видно інше.
Першим я впізнав Максима. Він стояв біля вікна спиною в тій синій куртці, і я по плечах зрозумів, що він плаче. А при мені він не плакав жодного разу з шістнадцяти років.
Поруч із ним стояла Оля й тримала його за руку. І це була друга річ, від якої в мене все віднялося. Моя дружина з хворою спиною стояла рівно й тримала за руку дорослого чоловіка, як тримають дитину перед щепленням.
На дивані сидів Пашко, мій брат Пашко, п’ятдесят шість років, якому я тридцять чотири роки допомагаю і який тридцять чотири роки не може мені нічого повернути, бо в нього після аварії одна нога коротша, і він живе на пенсію по інвалідності та на підробіток сторожем. Він сидів, поклавши палицю між колінами, і розмовляв із кимось, і я по губах розібрав, що він каже слово «Колька». У кріслі, у моєму кріслі сиділа Шевченко.
Не лікар, а його дружина Наталя. Вона в нас у школі з Олею працювала. Значить, Шевченко знав.
Значить, Галина дійшла й до Шевченка. На стільцях, принесених із кухні, сиділи троє з парку. Ромка Кравченко тридцять років працює зі мною й починав слюсарем.
Богдан їздить на одному з далеких маршрутів, у нього шестеро дітей. І старий Мельник, сімдесят два роки, він на пенсії вісім років. Я вожу його на дачу двічі на рік, і я не розумію, як він узагалі дізнався і як дістався.
Біля батареї на підлозі сиділи двоє хлопців із ремзони, я їх знаю на ім’я. Вадик і другий Вадик. У дверях кухні стояла Раїса Григорівна з того самого села, де живе дев’ять людей.
Того дня вона була в місті, у поліклініці, і Галина перехопила її просто біля місцевої автостанції, коли та вже збиралася назад. Їй сімдесят вісім років, і до її села вісімнадцять кілометрів. Вона стояла в дверях моєї кухні в хустці й у гумових чоботях, бо там багнюка, і тримала в руках банку.
Я в ту мить опустив телефон і подивився на дорогу. Повз ішли машини, вечір, усі їхали додому, і в мене в голові було зовсім порожньо, а потім у цю порожнечу зайшла одна фраза, дуже проста, і я сказав її вголос у порожній машині. Я сказав: «Їх же треба чимось нагодувати».
Ось що подумала шістдесятиоднорічна людина, побачивши, що в її домі зібралися тридцять людей, які дізналися, що вона помирає. Вона подумала, чим їх годувати. Бо навіть у цю мить, навіть тоді, єдина позиція, в якій я вмію бути серед людей, — це позиція того, хто дає.
Я підняв телефон назад. Галина саме вийшла з кухні з тарілкою, поставила її на стіл і щось сказала, і всі голови повернулися до неї. І тоді Оля відпустила руку Максима, підійшла до камери, подивилася просто в об’єктив, і я побачив обличчя своєї дружини зблизька, з відстані в чотирнадцять кілометрів.
Вона дивилася в камеру секунди три. Потім сказала самими губами повільно, щоб я розібрав чотири слова. Я розібрав.
Вона сказала: «Колю, ми все знаємо…»
