Галина Іванівна прийшла до нас десять років тому. І взяв я її за обставин, за які мені не соромно, але й вихвалятися там нічим. Їй було п’ятдесят три, вона щойно поховала чоловіка, він працював у мене водієм на одному з далеких маршрутів і помер за кермом на кінцевій.
Серце. Вона прийшла в контору по папери, і я побачив, що людина не при собі. Спитав, де працює.
Ніде. Двадцять років при чоловікові, шила вдома. П’ятдесят три роки без стажу, без фаху.
Я сказав Олі ввечері: «Візьмемо». Вона сказала: «Візьмемо». Десять років вона приходить по понеділках, середах і п’ятницях.
У неї свої ключі. Вона знає, де що лежить у цьому домі, краще за мене. Вона знає, що я п’ю чай з однієї чашки, і що якщо чашку переставити, я шукатиму.
Вона знає, в якій кишені якого піджака в мене що. От на цьому я й попався. Сірий піджак я вдягаю рази чотири на рік по кабінетах.
І у вересні я сунув у його нагрудну кишеню папірець просто на виході з диспансеру, бо більше було нікуди. І забув про нього тієї ж години. Наприкінці вересня Галина понесла цей піджак у хімчистку.
І в нагрудній кишені знайшла складений учетверо аркуш. Вона розгорнула його, бо папери перед хімчисткою виймають, і прочитала. Потім розповідала, що стояла з цим аркушем у передпокої хвилин п’ятнадцять.
Висновок, стадія, рекомендація почати лікування. Вона не медик, але вона вдова людини, яка померла в п’ятдесят вісім. Такі папери читати навчилася.
Вона склала його назад учетверо й поклала в ту саму кишеню. І майже місяць мовчала. Майже місяць.
Вона приходила тричі на тиждень, готувала, прасувала. Розмовляла зі мною про погоду й про автобуси. Віталася з Олею й мовчала.
Я потім спитав її, чому вона одразу не сказала. Вона відповіла: «Миколо Павловичу, а що б ви зробили, якби я тоді прийшла й сказала? Ви б сказали: “Галино, не лізьте не у свою справу”. І я б більше нічого не змогла». Вона за десять років вивчила мене краще, ніж моя дружина за тридцять чотири роки. Бо дружину я не пускав.
А прислугу пускав усюди, бо прислуга не рахується. Оце теж треба сказати вголос, раз уже я почав говорити все. Далі вона стала чекати.
Не сидіти склавши руки, а саме чекати. Вона шукала момент, коли я не зможу сказати: «Не лізьте не у свою справу». І до десятого жовтня цього моменту не було, бо я залізний.
А десятого жовтня цей момент настав. Вона відімкнула двері своїм ключем раніше, ніж звичайно, бо була в поліклініці поруч і вирішила зайти одразу. Вона думала, що вдома нікого.
І почула звук із ванної. Я лежав на підлозі у ванній. Не впав, не розбився.
Просто вийшов із душу, у мене закрутилася голова. Я сів на підлогу й не зміг одразу встати. І сидів так, мабуть, хвилин двадцять, прихилившись до стіни, і мене трусило.
Таке в мене вже було двічі, але завжди, коли я був сам. Вона відчинила двері. Я сказав: «Галино Іванівно, вийдіть».
Вона не вийшла. Вона принесла з кімнати плед, накрила мене, сіла поруч на підлогу, на кахель, у шістдесят три роки й сказала: «Я нікуди не піду. Ми посидимо».
І ми просиділи там хвилин сорок. І от тоді вона поставила мені єдине запитання, яке поставила за весь цей час: «Миколо Павловичу, ви їм сказали?» Я сказав: «Ні. І не скажу. І ви не скажете». Вона сказала: «Добре…»
