А потім у серпні в нас була розмова, після якої ми до пуття й не розмовляли до самого аеропорту. У липні в мене на шиї ліворуч під щелепою з’явився вузлик. Не болів.
Я його намацав, коли голився, і вирішив, що застудив. За три тижні він не минув, і з’явився другий. Не болів.
Я став пітніти вночі, міняв майку о третій годині й думав, що це вік. Потім за півтора місяця зникло дев’ять кілограмів, а я їв, як завжди. Я пішов до лікаря наприкінці серпня, сам, нікому не сказавши.
Узяв талон через інтернет, як усі, відсидів чергу. Далі було швидко. УЗД, потім біопсія, потім два тижні очікування, протягом яких я працював як заведений і жодного разу не прокинувся вночі, бо я така людина: поки немає паперу, нічого немає.
12 вересня я сидів у кабінеті в місцевому онкодиспансері, і лікар, Шевченко Олег Васильович, років сорока п’яти, сказав мені, що в мене лімфома. Він пояснив усе спокійно й без жалю, за що я йому вдячний досі. Він сказав: «Стадія робоча, тип хороший, відповідає на лікування. За вашого варіанта в ремісію виходять дуже багато. Починаємо протягом двох тижнів. Шість циклів, приблизно пів року. Між циклами — відновлення, і от тут буде важко». Він чесно перелічив: слабкість, нудота, випадіння волосся, зниження імунітету, інфекції. І додав: «Головне — вам буде потрібна людина поруч постійно, бо після третього циклу ви не зможете самі виходити з ванної». Я слухав і кивав. І на фразі «вам буде потрібна людина поруч постійно» перестав чути все інше.
Я вийшов із диспансеру, сів у машину й просидів годину на парковці. І ухвалив рішення, про яке до вечора 29 жовтня не знала жодна жива душа. Я не лікуватимуся.
Я написав відмову. Не одразу. Я прийшов через чотири дні й написав за всією формою.
І мені ще раз усе пояснили. І Шевченко дуже недобре на мене подивився й сказав: «Миколо Павловичу, ви доросла людина. Я не маю права вас змушувати. Але я хочу, щоб ви знали: ви відмовляєтеся не від мук. Ви відмовляєтеся від життя. У вас дуже хороші шанси».
Я сказав: «Я подумаю». І пішов. Тепер я скажу, чому я відмовився. І це найсоромніше місце в усій моїй розповіді.
Я відмовився не тому, що боявся болю. Я не відмовився б від операції. Я б ліг під ніж завтра.
Я не відмовився б, якби це були три дні в лікарні, а потім я знову міг би давати собі раду сам. Я відмовився рівно через одну фразу. Пів року.
Пів року я лежатиму, і мене хтось підніматиме, годуватиме, водитиме у ванну, мінятиме мені білизну, возитиме по лікарях, відпрошуватиметься з роботи через мене, не спатиме через мене й дивитиметься на мене. Тим самим поглядом. Який я спіймав в одинадцять років у коридорі з бідоном.
Я уявив Олю, яка пів року піднімає мене з підлоги. Максима, який кидає контракт і повертається. Як у парку кажуть: «Чули, Бондаренко-то зовсім…»
І вирішив, що краще не буду. Допрацюю, скільки дадуть, а потім ляжу, і все скінчиться швидко. Я навіть прикинув строки.
Встигну передати справи Ромці, встигну закрити кредит на два автобуси, встигну провести сина на північ, поки я на ногах. Я все продумав. Я продумав власну смерть так само, як продумую графік випуску.
Акуратно, по пунктах, щоб нікого не потурбувати. Мені шістдесят один рік, у мене дружина, син, брат, вісімдесят шість людей у штаті й хороші шанси на ремісію. І я сів і склав розклад, як померти, нікого не обтяживши.
Ось хто я такий…
