О пів на одинадцяту я завів машину й поїхав додому. Коли я під’їхав, у вікнах горіло світло.
Усі вікна, включно з кухнею й верандою. Я заглушив машину біля хвіртки й сидів ще хвилини три, і це були найдовші три хвилини в моєму житті, бо за п’ятдесят років я жодного разу не входив у приміщення, де мене чекали не для того, щоб щось попросити. Я ввійшов.
У передпокої стояв Максим, сам. Решта сиділи в кімнаті й не виходили, щоб не навалитися на мене гуртом. І придумала це не Оля, а Галина.
Вона одна знала, що при натовпі я розвернуся й піду. Ми стояли в передпокої один навпроти одного. Я в куртці, він у шкарпетках.
І він сказав: «Тату». Я спитав: «Ти чому не полетів?» Він сказав: «Я здав квиток». Я сказав: «Ти розумієш, що це контракт, там неустойка?»
І от на цій фразі мій двадцятисемирічний син заплакав по-справжньому, вголос, як у чотири роки, бо його батько дізнався, що вся сім’я знає про його рак, повернувся додому о пів на одинадцяту ночі, і перше, що вимовив, була неустойка за контрактом. Він плакав і казав: «Тату, ну що ти за людина? Ну що ти за людина?» А я стояв і не знав, куди подіти руки, бо я їх усе життя дівав у роботу, а тут роботи не було. І тоді я зробив єдину правильну річ, яку зробив за той день.
Я не став нічого пояснювати. Я ступив крок і обійняв свого сина. Уперше відтоді, як йому було років дванадцять.
Я стояв і тримав його, дорослого чоловіка, вищого за мене. І він тремтів, а я говорив йому в маківку якусь нісенітницю: «Ну годі, ну годі».
І нічого розумнішого в мене не знайшлося за шістдесят один рік. Потім вийшла Оля. Вона стала в дверях кімнати й мовчала.
Я сказав: «Олю». Вона сказала: «Не треба, потім». І от тоді вийшли всі.
Переказувати той вечір по хвилинах не буду: там не було нічого ефектного. Промов ніхто не виголошував. Ромка Кравченко сказав: «Паличу, парк я тобі на пів року закрию, не думай».
Богдан сказав, що возитиме мене на процедури. У нього доба через три. Старий Мельник, сімдесят два роки, сказав, що підмінить на диспетчерській.
Я пам’ятаю там усе. Пашко, мій брат, встав із дивана, дійшов до мене з палицею й сунув мені в руку складені гроші. Тисяч, мабуть, двадцять.
Усе, що в нього було. І сказав: «Візьми». І я, шістдесят один рік, автотранспортне підприємство, сорок один автобус, стояв із цими грошима й розумів, що якщо я зараз скажу: «Паш, не треба», то я вб’ю брата.
Я взяв. Я сказав: «Дякую, Паш». Це було перше, що я взяв у людини за п’ятдесят років.
Двадцять тисяч у брата-інваліда. Він сів назад на диван і хвилин десять сидів рівний, як пам’ятник, і я бачив, що він щасливий. Про Пашка я мушу розповісти окремо, інакше те, що я взяв у нього двадцять тисяч, залишиться просто зворушливою сценою, а це не сцена.
Пашко молодший за мене на п’ять років. У дев’яносто першому він потрапив в аварію пасажиром у п’яного водія, якому нічого не було. Пашкові збирали таз і стегно й зібрали погано, бо тоді все було погано.
Одна нога на чотири сантиметри коротша, інвалідність. І з того року я його утримую. Квартплата, ліки, зимове взуття, ремонт.
Тридцять чотири роки. Я ніколи не вважав це тягарем, він мій брат. Але я жодного разу за ці роки не взяв у нього нічого.
А він пропонував. Він пропонував разів двісті. Посидіти з Максимом, коли той був малий, я казав: «Паш, тобі важко».
Гроші, коли отримував доплату. «Паш, сховай». У двотисячному він зібрав мені на день народження набір інструментів.
Копив чотири місяці. І я сказав: «Ну куди мені, у мене цілий парк інструменту». Він той набір потім двадцять п’ять років тримав у себе в комірчині нерозпакованим.
Я його знайшов у квітні, коли допомагав йому розбирати балкон. Двадцять п’ять років коробка пролежала запечатана. Ось що я робив із людиною тридцять чотири роки.
Я його годував і водночас щодня повідомляв йому одне: «Ти мені не потрібен. Ні бідний, ні хворий, ні тягар. Просто не потрібен». Це, виявляється, найстрашніше, що можна зробити з чоловіком. І робиться це не грубістю, а ввічливим «дякую, не треба».
Він мені одного разу, років десять тому, п’яний, сказав: «Колька, ти мене не жалій. Ти мене до себе пусти». Я тоді вирішив, що він випив і меле дурниці.
Я цю фразу згадав у темній ремзоні між тим селом і ощадкнижкою, і мене ледь не знудило. Тому, коли він того вечора сунув мені двадцять тисяч, я взяв не гроші. Я взяв назад тридцять чотири роки.
А Раїса Григорівна з того села поставила переді мною на стіл свою банку. Мед. Літрову банку меду.
У неї чотири вулики. Вона сказала: «Миколо Павловичу, це не ліки. Я не дурна. Я розумію. Це просто мед. Ви його їжте».
І от на цій банці меду я зламався. Я сів на стілець посеред своєї кімнати, де сиділо тридцять людей, і заплакав. Ніхто не кинувся мене втішати.
Мені просто дали це зробити. Оля підійшла й поклала руку мені на потилицю. І тримала…
