Чоловік зробив ДНК-тест, але дружина вирішила перевірити результат і з’ясувати, що сталося десять років тому

Оксана Петрівна захопилася розповіддю. Звичайний похмурий день несподівано подарував їй слухачів, яким було важливе все, що вона знала.

— Тепер Тетяна від пияцтва себе не пам’ятає, до зриву дійшла. Розуміє, що заробляти треба, влаштовується то прибиральницею, то двірничкою. Кілька днів протримається — і звільняють: запила, прогуляла. Нинішня робота теж на волосині висить. Виженуть — знову надовго в запій піде. А десять років тому ж нормальною була жінкою! Привітна, привітається, спитає, як справи. До чого алкоголь людину доводить!

Ірина обережно перервала її, повертаючи розмову до того, заради чого вони прийшли:

— Оксано Петрівно, розкажіть краще докладніше про Полінку. Нам треба вирішити, чи потребує дівчинка захисту служби опіки.

— Ще й як потребує! Вона фактично сама по собі, без батьків. Мати тільки п’є, ані їжі не приготує, ані вдома не прибере, ані дитиною не займеться. Як Поліна залишається нормальною дівчинкою, живучи так, не розумію. Вчиться добре, матері допомагає, коли та остаточно в запій провалиться. А сама схудла, змарніла. Речі старі, зношені, носить їх, доки зовсім із них не виросте. Уже видно — малі.

Сусідка вела далі:

— Добре хоч жінки в нас чуйні. Семенівна з третього поверху до неї прикипіла душею, недавно почала одяг після своєї доньки віддавати. Інакше не знаю, в чому б Поліна ходила. Із старого виросла, нового купити немає за що. Іноді й грошима допомагаємо, хто скільки може. Шкода її. Такій дитині справжню сім’ю б, дружну, люблячу. Тільки як допомогти? До дитбудинку йти навідріз відмовляється, навіть від такої матері не хоче.

Ірина ледве стримувала сльози. Максим теж був готовий заплакати. На долю їхньої доньки випало стільки, що не кожен дорослий витримав би.

Тепер вони обоє знали: доньок у них дві. Полінку треба забрати. Не можна залишати таку світлу дитину в пекельних умовах. Але як це владнати? Якби вони були справжніми працівниками опіки, напевно знали б порядок дій. Тепер лишалося зробити все можливе й неможливе, щоб повернути дитину. Почати слід було з розмови з Тетяною.

— А де вона зараз? — запитав Максим.

— Поліна? У школі, де ж іще. — Оксана Петрівна подивилася на годинник. — Уже скоро прийде.

Поглянувши у вікно, вона додала:

— А он і Полінка!