Чоловік зробив ДНК-тест, але дружина вирішила перевірити результат і з’ясувати, що сталося десять років тому

Ірі захотілося негайно вибігти, обійняти її, пригорнути до себе й більше ніколи не відпускати. Сказати, як вона любить доньку, пообіцяти, що тепер та буде найщасливішою дитиною на світі.

Вона насилу себе зупинила. Не можна рубати з плеча. Поліна десять років прожила з матір’ю, хай і питущою, але звичною. І раптом чужа жінка оголосить, що справжня мама — вона. Для дівчинки це стане потрясінням. Тут потрібна була обережність.

— Дякую вам, що приділили нам стільки часу, — сказала Ірина. — Від Тетяни ми б такого не почули.

— Боюся, від неї ви взагалі нічого не почуєте. Цілком можливо, що сьогодні з’явиться тільки ввечері, ледве на ногах стоятиме. Але поговорити неодмінно треба. Як на мене, її давно час позбавити батьківських прав. Заслужила Танька. Тільки не залишайте справу як є, прошу вас. Поліна має право бути щасливою.

Подзвонити до квартири, де тепер була їхня донька, подружжя так і не наважилося. Спершу треба було по-людськи поговорити з Тетяною. Вони вирішили повернутися ввечері: на той час господиня мала бути вдома.

Іра перебирала способи забрати Полінку. Навряд чи Тетяна віддасть дівчинку просто так. Але в одному Ірина була певна: донька житиме з ними, з рідними батьками.

Максим то дорікав собі за затію з аналізом — жили б спокійно, якби він не почав цієї плутанини, — то відразу ж соромився такої думки. Виходило, заради власного спокою він ладен був із легкістю відмовитися від рідної дитини.

Увечері вони знову прийшли за знайомою адресою. Цього разу двері відчинила жінка з розпатланим волоссям і великими мішками під очима. На вигляд вона вже випила.

Щоб потрапити всередину, подружжя знову представилося працівниками опіки.

— Чого треба? — грубо запитала Танька.

— На вас поскаржилися. Дитина живе в поганих умовах, вихованням ви не займаєтеся, — сказала Ірина, яка за останні дні вже звикла до брехні.

— Та тут… — зам’ялася Тетяна. — Часи тяжкі. Така вже в мене доля, нелегка. Що поробиш.

Ці слова привели Ірину в лють.

— Нелегка доля? Тоді віддай мені мою доньку!

У Таньки очі на лоба полізли. Невже це жарт? Про підміну вона жодній живій душі не розповідала — навіть напідпитку добре знала, чим може обернутися відвертість.

— Ти про що? — перелякано запитала вона.

— Ти чудово знаєш! Розумієш хоч, що зробила десять років тому в пологовому будинку? — Ірина говорила дедалі голосніше.

— Та не я винна, чоловік винен… Гаразд, якщо вам без Поліни ніяк, забирайте. Дозволяю. Тільки задарма не віддам, — пробелькотіла Тетяна.