Чоловік зробив ДНК-тест, але дружина вирішила перевірити результат і з’ясувати, що сталося десять років тому

Іра написала суму й показала Таньці.

— Стільки тебе влаштує?

Та невдоволено наморщила лоба.

— За моральну шкоду замало, не вважаєш?

Ірина розлютилася ще дужче.

— А ґрати замість грошей тебе влаштують? За те, що ти зробила, судять.

Самій їй затівати судову тяганину не хотілося: це могло травмувати Поліну. Але Тетяна відсахнулася. Тюрми вона боялася найбільше й тепер готова була прийняти будь-які умови, аби туди не потрапити.

— Мамо, що тут сталося?

У дверях кухні стояла худенька темноволоса дівчинка. Очі як вишеньки — такі самі, як в Ірини. Тепер ані в неї, ані в Максима не залишилося сумнівів: перед ними рідна донька.

— Полінко, чого лізеш, коли дорослі розмовляють? — кинула Тетяна. — Утім, раз прийшла, слухай. Це твої справжні батьки. Тепер житимеш у них.

Вона наче вихлюпнула всю правду разом. Поліна застигла, приголомшена почутим.

Ірина підійшла й узяла її за руки.

— Полінко, я твоя мама. А це тато. У тебе ще сестра є. Ми одна сім’я й будемо разом. Ти ж згодна?

Дівчинка дивилася на неї з нерозумінням і мовчала. А за мить стрімко вибігла з кухні.

Іра переконувала себе, що інакше й бути не могло: Поліна прожила тут усе життя, а тепер на неї звалилося таке повідомлення. Вона звикне. І все ж у душі Ірина страшенно боялася: а раптом дівчинка не прийме їх, а раптом нової сім’ї не вийде? Ні, цього не станеться, повторювала вона собі, відганяючи чорні думки.

— То дитину берете? — запитала Танька з таким виглядом, ніби продавала кілограм картоплі.

— Ще питаєш! — різко відповів Максим. — Треба забрати її й тікати якнайдалі від такої матері.

Тетяна написала відмову від Поліни. Схоже, вона навіть зраділа, що тягар так раптово звалився з плечей.