Чоловік зробив ДНК-тест, але дружина вирішила перевірити результат і з’ясувати, що сталося десять років тому

Надія продовжила, згадуючи плутані слова породіллі:

— Розповіла, що чоловік у неї страшенно ревнивий. Здасться йому, ніби якийсь чоловік задивився на неї, — усіх готовий убити: і того чоловіка, і дружину, і себе. «Він у мене пекучий брюнет, волосся чорне, а я руда, як лисиця. Подивися на доньку — біленька, волоссячко світле. Він одразу скаже, що не його! Ти розумієш, що почнеться? Надіє, благаю, врятуй мене. Поряд дівчина народила, наче Іра її звати. Ти розповідала: дівчинка темноволоса, очі як вишеньки. На мого чоловіка схожа. Поміняй їх, прошу! Ірині байдуже, а мені це життя врятує. Інакше чоловік мене занапастить або я сама на себе руки накладу». Говорила, плуталася у словах… І здригнулося в мене серце. Так шкода стало цю нещасну матір. Руки тремтіли, а я взяла та й поміняла бірочки у маляток. Решта вам відома.

Вона сплеснула руками й більше нічого не сказала. Сльози котилися обличчям, сухорляве тіло тремтіло. Надія щиро каялася в тому, що зробила.

Ірині стало її страшенно шкода. Продовжувати розпитування, мучачи стару жінку спогадами, вона не наважилася. Лише попросила пообіцяти, що про цей візит ніхто не дізнається.

Правдами й неправдами Ірина все ж роздобула адресу рудої Тетяни. Вони з Максимом поспішили туди й через двадцять хвилин стояли перед потрібною квартирою. В обох шалено калатало серце: можливо, зовсім скоро їм судилося побачити рідну доньку.

Іра несміливо подзвонила. За дверима було тихо, ніхто не відчинив. Повторний дзвінок теж залишився без відповіді. Зате поруч брязнули сусідські двері, і в отворі з’явилася жінка — явно пенсіонерка зі стажем.

— Вам Тетяну? До вечора її не чекайте.

— А дівчинка, років десяти, тут живе? Не знаєте, де вона зараз? — запитала Ірина.

— А навіщо вам? Ви взагалі хто? Може, злодії, а я вам усе викладу, — недовірливо озвалася сусідка.

— Та що ви! Ми зі служби опіки. Отримали скаргу: з дитиною тут погано поводяться. От і прийшли перевірити. Поки господині немає, може, ви розкажете, що знаєте? Усе ж таки поруч живете.

Ірина знову збрехала заради доньки.

— Про Таньку охоче розповім. Тільки ж не на сходах стояти. Заходьте до мене. Мене, до речі, Оксаною Петрівною звати, а можна просто Оксана.

Понад десять років вона жила сама. Поговорити, особливо про чужі справи, було для неї задоволенням.