Чоловік зробив ДНК-тест, але дружина вирішила перевірити результат і з’ясувати, що сталося десять років тому

Іра вирішила ризикнути. Була не була — по лобі ж не дадуть.

— Добрий день. Ірина Лісовська, кореспондентка місцевого телебачення. Готую матеріали для документального фільму до ювілею вашого пологового будинку. Якщо потрібно, зв’яжіться з редакцією, там підтвердять.

Брехала вона без тіні збентеження. Про майбутній ювілей Ірина днями чула в місцевих новинах і тепер скористалася цим.

— Гаразд, доповім головному лікареві, — неохоче погодилася медсестра.

На Іринине здивування, її прийняли. Залишалося триматися спокійно, зображуючи досвідчену журналістку так, щоб ніхто не засумнівався. Вона щосили намагалася не виказати себе й жваво розпитувала головного лікаря про пологовий будинок.

— Андрію Миколайовичу, ви чудово розповідаєте. Але для фільму потрібні ще документи. Можна подивитися особові справи ваших давніх працівників? Скажімо, тих, хто працював тут хоча б років десять тому. Глядачам це напевно буде цікаво.

— Умієте ви вмовляти, — усміхнувся він.

Не минуло й кількох хвилин, як Андрій Миколайович передав їй важкий стос особових справ. Ірина вчитувалася в документи, розглядала фотографії. Вона сподівалася впізнати когось із тих медсестер і санітарок, які доглядали за нею після операції.

Знайоме обличчя нарешті знайшлося. З фотографії дивилася санітарка, яку Ірина пам’ятала з перших днів після пологів. Здається, її звали Надією.

У справі збереглася домашня адреса, і шукати довго не довелося: Надія й досі жила там. Купивши квіти, цукерки й шампанське, Ірина з важкою душею вирушила до неї.

— Ви до кого? Що вам потрібно? — здивовано запитала літня жінка.

Приховувати причину візиту Ірина не стала. Вона прямо розповіла, що сталося з їхньою родиною і які результати вони отримали. Щойно прозвучало слово «ДНК», обличчя колишньої санітарки змінилося; її хвилювання відразу стало помітним.

— Скажіть, де дитина, яку я народила? — наполягала Ірина. — Від Жанночки я ні за що не відмовлюся, вона моя донька. Але мені треба дізнатися, що сталося з іншою дівчинкою, з моєю рідною.

Надія викручувалася, ухилялася від відповіді. За підміну можна було опинитися під судом, а провести решту життя у в’язниці їй не хотілося.

— Якщо розкажете все чесно, я не подаватиму до суду, — пообіцяла Ірина.

Лише після цього Надія заспокоїлася й тихо заговорила: