Він не кинувся до неї. Не став хапати, трусити, вимагати пояснень. Підсунув стілець і сів навпроти, так, щоб їхні очі опинилися на одному рівні.
— Соню, давай чесно, — сказав він і сам здивувався, наскільки спокійно пролунав його голос. — За розкладом ти зараз маєш бути в школі. Розповідай, що відбувається.
Вона відкрила рота, але замість слів вирвався лише важкий зітх.
— Не поспішай, — тихо сказав Андрій. — Я сьогодні влаштував собі несподіваний вихідний. І чув усе. Валентина Петрівна двічі приходила до мене, бо боялася, що в нас біда. Я, дурень, не повірив. Але тепер я тут. І нікуди не піду, доки ми не розберемося.
Соня мовчала довго. Мабуть, менше хвилини, але обом здалося, що минуло значно більше.
Потім вона заговорила. Голос був низький, рівний, майже чужий — так звучить біль, який надто довго тримали всередині.
Вона не прогулювала школу повністю. Приходила вранці, відмічалася на перших уроках, сиділа, доки могла. А коли починалися додаткові заняття, писала записку нібито від мами, що погано почувається, і йшла в медпункт. Медсестра, втомлена від потоку дітей, ставила позначку й відпускала.
Так тривало вже давно. Втеча стала розкладом.
— Скільки часу ти так живеш? — спитав Андрій. — Чому?
— Бо я більше не можу туди заходити.
— Що саме ти не можеш витримати?
Соня підвела на нього очі. Червоні, запалені, зовсім не дитячі.
— Булінг, тату.
Вона розповіла, як ходила коридорами, дивлячись у підлогу. Як ховалася в туалеті на перервах. Як одного разу почула за дверима, що про неї говорять так, ніби її немає поруч, ніби вона не людина.
Спочатку були дрібниці. Ховали взуття. Відсували стілець. Сміялися за спиною досить голосно, щоб вона почула. Соня думала: не реагуватиму — набридне.
Не набридло.
Потім у рюкзаку почали з’являтися записки з образами. Потім хтось зробив принизливий монтаж із її обличчям і розіслав по шкільних чатах. Потім з’явився фальшивий акаунт, де все виглядало так, ніби винна вона сама…
