Друзі відступили. Не всі повірили, але ніхто не захотів втручатися.
— Знаєш, що найогидніше? — Соня витерла обличчя рукавом. — Навіть не те, що вони роблять. А те, що всі навколо бачать. Усі розуміють. І мовчать. Стоять і дивляться, ніби це розвага.
— Хто почав?
— Аліса Морозова. Коли її немає, можна хоча б дихати. Вона з’являється — і все починається знову.
— А вчителі? Ти пробувала звернутися до когось?
Соня коротко розсміялася. Сухо, без веселощів.
— Авжеж, пробувала. До класної. Тільки знаєш, хто в нас класна керівничка? Ірина Павлівна Морозова. Мама Аліси.
Андрій не відразу зрозумів. Прізвище пройшло повз, як шум із вулиці. Потім повернулося.
— І що вона сказала?
— Що її донька не здатна на таке. Що я все вигадую, аби привернути увагу. А після тієї розмови Аліса somehow дізналася, що я поскаржилася. І от тоді стало зовсім погано.
Увечері Марина повернулася додому й завмерла у дверях вітальні. Соня сиділа на дивані, згорнувшись. Андрій стояв біля стіни. Відтоді як він виліз з-під ліжка, він так і не зміг нормально сісти.
Марина мовчки поставила сумку й обережно опустилася поруч із донькою.
— Марин, сідай, — сказав Андрій. — Нам треба поговорити серйозно. Наша донька щодня йде зі школи, щоб плакати в порожньому домі. Зовсім сама.
Соня розповіла все знову. Уже коротше, сухіше, без сліз — ніби сльози скінчилися.
Коли вона замовкла, Марина тихо спитала:
