У старій коморі Оксана знайшла коробку промащеного ганчір’я й кілька порожніх пляшок. Вона не збиралася знищувати весь комбінат: у сусідній сторожці був Микола Остапович, а в дальніх цехах могли ночувати робітники. Гасом вона просочила лише килимову доріжку адміністративного коридору й складені біля кабінету Олега копії незаконних накладних. Вогонь мав здійняти тривогу, вигнати людей із приміщень і відвернути охорону від складської зони.
Сірник спалахнув між пальцями. Полум’я швидко побігло тканиною, лизнуло сухі двері й піднялося до стіни. Спрацював старий дзвінок пожежної сигналізації. Оксана вже спускалася зовнішніми сходами, коли на другому поверсі розчинилося вікно й хтось закричав про вогонь.
Колишнє овочесховище стояло біля дальнього паркану. Із кузова вантажівки чоловіки вивантажували ящики з пляшками. Олег ходив поруч у довгому шкіряному плащі, курив дорогу сигарету й роздратовано підганяв водія. При заграві, що здіймалася над адміністративним корпусом, його масивна постать здавалася ще більшою.
Оксана чекала в тіні ангара, поки робітники побіжать на крики. Біля Олега лишилося двоє охоронців. Один попрямував до машини по вогнегасник, другого господар послав з’ясувати, що сталося. Коли Кравченко лишився сам, Оксана вийшла на освітлений майданчик.
— Олеже.
Він різко обернувся. Рука пірнула під плащ, але на півдорозі завмерла. Олег побачив у руках жінки коротку залізну трубу.
— Як ти сюди ввійшла?
— Так само, як ти увійшов у моє життя десять років тому. Поки всі дивилися в інший бік.
Олег змусив себе всміхнутися й заговорив примирливо. Він знову запропонував квартиру, автомобіль і будь-які гроші, які вона назве. Запевняв, що минулого вже не змінити, зате можна зручно влаштувати майбутнє. Тільки зошит слід було повернути негайно.
Оксана дістала синій дерматиновий кутик настільки, щоб він його побачив. Обличчя Олега витяглося.
— Отже, все-таки знайшла.
— Знайшла і ціну, яку ви призначили моїй свободі. Знайшла плату за квартиру. Знайшла прізвища тих, хто отримував гроші за мовчання.
З адміністративного корпусу вибігали люди. Вогонь відбивався у вікнах вантажівки, довкола носилися охоронці з відрами й вогнегасниками. Олег озирнувся на заграву, і показний спокій зник.
— Ти не розумієш, що наробила! Там мої документи.
— Твої головні документи тепер у мене. Решта — паперове сміття.
Олег вихопив пістолет. Оксана чекала цього руху. Труба вдарила його по зап’ястку, зброя впала в багнюку. Він скрикнув і зігнувся, притискаючи пошкоджену руку до грудей. Оксана відкинула пістолет під вантажівку.
— Це перший платіж, — сказала вона. — Ти втратиш не тільки склади. Спершу зникне впевненість твоїх людей, потім повага тих, кому ти платиш, а після цього покровителі вирішать, що ти став небезпечним. Коли лишишся сам, ми закінчимо розмову.
Олег лаявся й кликав охорону. Оксана йшла між гаражами, не пришвидшуючи кроку. Вона знала: вбити його зараз означало подарувати легкий кінець і лишити недоторканою всю систему. Їй треба було змусити Олега й Левченка оголити зв’язки, почати підозрювати одне одного й припуститися помилок, які вже не можна виправити.
Пожежні машини з’явилися біля воріт, коли Оксана вже минула сусідній квартал. Вона зупинилася лише раз, щоб переконатися: полум’я не перекинулося на цехи. Горів адміністративний коридор, люди встигли вийти, а складський товар лишався просто неба. Синій зошит грів груди сильніше за ватник.
Олег повернувся до кабінету колишнього дитсадка глибокої ночі. Пошкоджену руку йому перев’язали, обличчя налилося багрянцем. На столі стояла порожня пляшка, попільничка була переповнена. Перед господарем сидів начальник охорони Тарас із розбитою губою й запливлим оком.
Кравченко змушував його знову й знову розповідати, як жінка проникла на територію, відчинила сейф і пішла. Тарас клявся, що Оксана знала код заздалегідь і рухалася так, ніби багато років готувалася саме до цієї ночі. Олег не вірив жодному поясненню. У його світі будь-яка невдача означала або зраду, або слабкість, а за обидва проступки належало покарання.
Двері розчахнулися без стуку. Увійшов Роман Левченко. Зазвичай бездоганна краватка з’їхала набік, на блідому обличчі виступив піт. Він кинув на стіл аркуш — копію сторінки із синього зошита. Хтось устиг підкинути її до приймальні центрального управління. На аркуші стояли дата, сума й підпис прокурора під старою операцією з металом.
— Ти зберігав це у своєму кабінеті? — спитав Левченко. — Усі прізвища, усі виплати?
Олег відповів, що записи правили за страховку. Прокурор назвав його ідіотом. Якщо оригінал потрапить до незалежного слідства, кожен із них опиниться під обвинуваченням. Левченко нагадав: Олег обіцяв, що Оксана не повернеться. Тепер вона спалила частину комбінату, забрала книгу й виставила Кравченка безпорадним перед власними людьми.
Тарас сидів, опустивши голову. Олег помітив це й іще дужче розлютився. Він наказав зібрати всіх, хто вміє тримати зброю, перевірити вокзал, гаражі, порожні будівлі й старі майстерні. За Оксану призначалася велика винагорода, а людина, яка принесе зошит, отримає місце поруч із господарем.
Коли Тарас вийшов, Левченко сказав, що в Оксани майже не лишилося близьких. Більшість старих знайомих спилися, померли або надто налякані. Але вона могла повернутися до батькової майстерні або до літньої вчительки, яка підтримувала її матір. Олег велів поставити спостереження біля обох місць.
За вікнами починало сіріти. Двоє чоловіків стояли поруч, але кожен уже думав, чи не встиг інший укласти таємну угоду з Оксаною. Першу тріщину вона завдала не вогнем і не залізною трубою. Вона змусила спільників побачити одне в одному майбутніх зрадників…
