Оксана пішла з лінії удару, перехопила руку Кривого й спрямувала його ж силу вниз. Він утратив рівновагу й ударився колінами об мерзлу землю. Другий нападник спробував схопити жінку ззаду, але дістав важким речовим мішком у плече й відлетів до огорожі. Решта на мить розгубилися: їх послали налякати самотню колишню ув’язнену, а перед ними виявився супротивник, який рухався швидше й точніше за кожного з них.
Оксана не переслідувала тих, хто відступав. Їй треба було лишити одного на ногах, щоб послання дійшло до господаря. Коли троє вже лежали серед сухої трави, четвертий позадкував до машини. Оксана веліла передати Олегові, що прийде по свою частку. Але часткою тепер вважала не квартиру й не гроші, а його спокійне життя, збудоване на чужій крові.
Машина зірвалася з місця й обдала могили гравієм. Оксана повернулася до металевої таблички, поправила землю й пообіцяла матері прийти знову. Горе не зникло, але набуло напрямку. Воно перестало тиснути зсередини й перетворилося на холодну, зібрану рішучість.
Біля кладовищенських воріт стояв телефон-автомат. Оксана опустила монету й набрала номер, який пам’ятала десять років. Трубку довго не брали. Нарешті відповів утомлений чоловічий голос.
— Мироне Павловичу, це Оксана Гнатюк.
На тому кінці запала тиша. Старий майстер перепитав, чи справді вона жива. Оксана повідомила, що їй потрібні документи щодо заводських складів і старих поставок металу — тих, які Олег ховав іще до її арешту. Вона призначила зустріч на світанку біля занедбаного причалу й попросила дістати кілька набоїв для старої мисливської рушниці батька.
Мирон Павлович намагався відмовити її. Він сказав, що Кравченко вбиває людей за значно меншу загрозу. Оксана відповіла, що Олег уже намагався знищити її, і тепер настала черга боржника боятися. Вона поклала трубку раніше, ніж старий устиг заперечити.
До світанку лишалося кілька годин. Переночувати Оксана вирішила в занедбаному цеху неподалік від комбінату. Вона лежала на сухих дошках, поклавши речовий мішок під голову, і слухала, як вітер ганяє по даху шматки бляхи. Сон прийшов швидко. У ньому мати сиділа біля кухонного вікна, батько заводив годинник, а квартира ще пахла свіжою фарбою. Прокинувшись, Оксана кілька секунд не розуміла, чому навколо так холодно.
На світанку до причалу прийшов Мирон Павлович. Він постарів, сильно зсутулився й спирався на ціпок. Замість довгих привітань чоловік простягнув Оксані згорток із набоями й тонку теку. У ній були копії старих накладних, які він зберіг після закриття одного зі складів. Кілька вагонів металу значилися прибулими, хоча фактично їх перенаправили на приватні майданчики. Під документами стояли підписи Олега й Левченка.
— Цього замало для суду, — сказав Мирон Павлович. — Вони назвуть папери підробкою.
— Отже, мені знадобиться оригінал.
Старий розповів, що в адміністративному корпусі комбінату зберігся старий сейф. Олег використовував його для грошей і особистих записів, бо не довіряв навіть найближчим помічникам. Уночі підприємство охороняли люди Кравченка, а в складських приміщеннях тримали партії контрафактного спиртного.
Оксана сховала документи під одяг. Мирон Павлович хотів провести її, але вона заборонила. Що менше людей буде поруч, то важче Олегові знайти важіль тиску. На прощання старий сказав, що батько Оксани збирав докази ще до її арешту і, можливо, лишив щось важливе в міському архіві. Тоді ці слова здалися Оксані лише спогадом наляканого літнього чоловіка. Пізніше вона зрозуміє, що це була найцінніша підказка.
Комбінат оточував довгий бетонний паркан. На воротах проступав іржавий контур знятої емблеми, по верхньому краю тягнувся дріт. Колись тут працювали тисячі людей і цілодобово гуркотіли верстати. Тепер більшу частину обладнання розпиляли й вивезли, а порожні цехи правили за перевалочну базу для Олега.
Біля бічної хвіртки чергував Микола Остапович Коваль, колишній майстер ливарного цеху. Він упізнав Оксану не відразу, потім відсахнувся й перехрестився. Старий був певен, що вона загинула в колонії. Почувши прохання пропустити її на територію, Микола Остапович злякався. Він попередив, що в адміністративній будівлі перебувають озброєні охоронці, а біля складів приймають нічну партію товару.
— Наші батьки будували цей комбінат не для того, щоб Кравченко розбирав його на шматки, — сказала Оксана. — Мені потрібен кабінет розрахункового відділу.
Старий довго дивився на неї, потім відсунув засув. Перш ніж Оксана увійшла, Микола Остапович зняв зі стіни стару сигнальну ракетницю з єдиним патроном. Її тримали в сторожці на випадок пожежі. Він простягнув зброю Оксані й сказав, що тепер тривогу тут однаково вже нікому здіймати.
Оксана сховала ракетницю в речовий мішок, прослизнула у двір і розчинилася між темними корпусами. Кожен прохід був їй знайомий. Тут вона вперше вийшла на роботу, тут батько вчив її не боятися складних механізмів, тут Олег і Левченко вкрали її ім’я.
Біля головного входу стояла темна машина, двоє охоронців курили на ґанку. Оксана обійшла будівлю й знайшла старі пожежні сходи. Іржаві щаблі тремтіли під вагою, пальці німіли від холодного металу. Через незамкнене вікно вона потрапила до службового приміщення на другому поверсі.
У коридорі пахло пилом, сигаретами й старою фарбою. Двері колишнього бухгалтерського кабінету замикалися на простий замок. Оксана відчинила його тонкою сталевою пластиною й увійшла. На столі стояв новий апарат зв’язку, поруч громоздилися теки з накладними. Біля стіни зберігся масивний сейф, установлений батьком багато років тому.
Код Оксана пам’ятала: дати народження батьків, поставлені у зворотному порядку. Диск повернувся з тихим клацанням. За важкими дверцятами лежали пачки готівки, зброя й синій зошит у потертому дерматиновому переплеті. Грошей Оксана не торкнулася. Вона розгорнула зошит і побачила імена, дати, суми виплат чиновникам, поліцейським і керівникам складів.
На останніх сторінках зберігся запис десятирічної давнини. Навпроти її прізвища стояла сума, виплачена Левченкові за швидке обвинувачення й потрібний вирок. Нижче Олег власною рукою позначив витрати на виселення Марії Степанівни й переоформлення квартири. Оксана кілька разів перечитала рядки, поки літери не перестали розпливатися.
Кроки в коридорі змусили її погасити ліхтар. Двері відчинилися, до кабінету зайшов охоронець і попрямував до столу. Він одразу помітив прочинений сейф, вилаявся й потягнувся до зброї. Оксана вийшла з-за шафи, вдарила його в підборіддя й не дала дістати пістолет. Притиснувши чоловіка до підлоги, вона спитала, де Олег.
Охоронець опирався, доки Оксана не посилила натиск. Тоді він прохрипів, що господар приймає вантаж у колишньому овочесховищі. Оксана зв’язала полоненому руки його ременем, заткнула рота кашкетом і забрала зброю.
Перш ніж зачинити сейф, вона уважно оглянула кожну полицю. Між пачками грошей лежали розписки, ключі й кілька касет. Олег не довіряв пам’яті й фіксував домовленості, щоб тримати спільників у покорі. Оксана забрала касету, підписану ініціалами Левченка, але лишила готівку на місці. Якби вона взяла гроші, Кравченко назвав би її звичайною злодійкою й змішав докази з обвинуваченням у пограбуванні.
Синій зошит був складений акуратно. В одній колонці зазначався товар, у другій — одержувач, у третій — плата за захист. Олег відзначав навіть невеликі подарунки й послуги. Він вважав записи гарантією власної безпеки, не розуміючи, що створив докладну мапу злочинної мережі. Оксана знайшла прізвище Гончара навпроти кафе, Данилюка — біля складів, Левченка — майже на кожній другій сторінці.
Запис про матір складався із сухих рядків: «звільнення квартири», «довідка», «перевезення речей». Жодного слова про жінку, яку вивели з дому, жодного слова про листи. Для Олега чуже життя перетворювалося на витратну операцію. Оксана закрила зошит лише після того, як запам’ятала номери потрібних сторінок.
На столі охоронця лежала рація. Оксана почула, як люди внизу обговорюють прибуття вантажівки. Хтось повідомив, що Олег роздратований після зустрічі з Левченком і збирається лишитися до завершення розвантаження. Отже, момент був слушний: господар перебував далеко від основного виходу, а тривога розділить охорону.
Перед виходом Оксана знайшла в коморі каністру з гасом. Вона довго дивилася на неї, оцінюючи наслідки. Вогонь міг знищити свідчення й завдати шкоди випадковим людям, тому підпалювати склад вона не стане. Їй потрібен був невеликий керований осередок у порожньому коридорі — сигнал, а не пожежа заради помсти. Синій зошит уже лежав у неї за пазухою, але самих паперів було недостатньо. Олег мав побачити, як руйнується перша опора його влади…
