Оксана повернулася до свого будинку вдень, коли у дворі було людно. Біля металевих дверей знову стояли двоє охоронців. Вони заявили, що квартира використовується як склад і колишня господиня давно померла. Сперечатися Оксана не стала. Їй потрібні були офіційні сліди того, як живу людину перетворили на запис про смерть.
У житловій конторі було холодно й накурено. Жінка в синьому халаті розкладала пасьянс і лише після третього прохання дістала товсту відомість. У рядку навпроти квартири сорок два значилося, що обидві зареєстровані там жінки померли. Мати — кілька років тому, донька — під час відбування покарання.
Оксана поклала на стіл довідку про звільнення. Працівниця спершу недовірливо звірила фотографію з її обличчям, потім зблідла. Вона почала запевняти, що лише виконувала розпорядження. Документи принесли дільничний і представник міської адміністрації, який діяв на прохання Олега Кравченка. Після цього житло швидко переоформили, а речі вивезли.
— Хто підписав акт про мою смерть?
Жінка назвала начальника місцевого відділення поліції Сергія Данилюка. Оксана прибрала довідку й вийшла, не витрачаючи часу на докори. Перелякана службовиця була лише гвинтиком. По відповіді слід було йти до тих, хто крутив увесь механізм.
У відділку пахло хлоркою, мокрими шинелями й старим паркетом. На стінах висіли плакати про обов’язок і законність. Данилюк прийняв її після короткого очікування. За столом сидів огрядний чоловік із набряклим обличчям. Десять років тому саме він керував обшуком і поклав у сумку Оксани викрадені папери, поки двоє понятих дивилися в інший бік.
Побачивши її, Данилюк завмер із чашкою чаю в руці.
— Жива, значить.
Оксана сіла навпроти й перелічила факти: квартиру зайняли під склад, матір позбавили житла, листування блокували, на ім’я Оксани оформили фальшиве свідоцтво про смерть. Данилюк слухав, витираючи лоба хусткою. Потім заговорив про важкі часи й необхідність виживати. Він сказав, що Олег тепер контролює ринок, транспорт і більшу частину торгівлі, а Левченко має підтримку в центральних кабінетах.
— Ти не перша, кого перемололи, — сказав він. — Забудь. Я допоможу з паспортом, дам грошей на дорогу. Тільки не здіймай галасу.
— Де похована мама?
Данилюк назвав дальній сектор спільного кладовища. Там не ставили пам’ятників, лише металеві номери. Потім він нахилився через стіл і попередив: якщо Оксана продовжить, їй швидко знайдуть нове обвинувачення. Тепер закон, за його словами, належав тому, у кого були зброя й печатка. В Олега було і те, і те.
Оксана підвелася. Вона не погрожувала й не сперечалася. Її мовчання подіяло сильніше за крик. Щойно двері зачинилися, Данилюк схопив телефон і почав набирати номер. Оксана почула з коридору, як він повідомив Олегові, що вона приходила й ставила запитання.
Дорогою до кладовища вона зайшла до колишнього магазину іграшок, перетвореного на комісійну крамницю. За прилавком сиділа її шкільна подруга Ірина. Впізнавши Оксану, жінка впустила калькулятор і кілька секунд не могла вимовити ні слова.
У вітрині лежав батьків годинник. Оксана відразу впізнала потертість на браслеті. Ірина простежила за її поглядом і почервоніла. Вона пояснила, що годинник приніс Олег, запевняючи, ніби господиня віддала його перед від’їздом. Ірина знала, що це неправда, але відмовити боялася: тих, хто сперечався з Кравченком, били або знаходили за містом.
Вона вийняла годинник із вітрини й простягнула Оксані.
— Візьми. Я не можу брати за нього гроші.
Оксана застебнула холодний браслет на зап’ясті й спитала про матір. Ірина опустила очі. Після виселення Марія Степанівна жила в муніципальному притулку. Вона ходила по установах, домагалася побачення й намагалася передати доньці листи. Олег одного разу виставив її з приймальні й сказав, ніби Оксана загинула в колонії. За тиждень у літньої жінки не витримало серце.
— Ми всі мовчали, — прошепотіла Ірина. — Пробач. Він тоді підім’яв увесь район. Тут стежать за кожним, хто з тобою заговорить. Тобі треба йти.
Оксана подякувала їй за годинник. Ірина простягнула руку, ніби хотіла обійняти подругу, але перелякано озирнулася на двері й зупинилася. Оксана вийшла на вулицю. За склом Ірина відразу опустила жалюзі.
Кладовище було за міською околицею. Дальній сектор виявився пустирем з іржавими кілками, сухим реп’яхом і купами сміття біля огорожі. Оксана довго шукала потрібний номер. Нарешті побачила бляшану табличку з видряпаними цифрами. Ні імені, ні дати під ними не було.
Вона опустилася навколішки й поклала долоню на промерзлу землю. Усі фрази, які Оксана вигадувала довгими ночами за ґратами, зникли. Вона змогла тільки сказати, що повернулася і більше нікому не дозволить витирати ноги об їхню пам’ять.
За спиною хруснула гілка. Оксана не обернулася відразу. За м’якими кроками вона нарахувала чотирьох. Чоловіки розійшлися півколом, відрізаючи дорогу до виходу. У руках у них були короткі металеві прути. Серед нападників виявився Кривий із придорожнього кафе.
Він передав, що Олег розчарований її нетямущістю. Добру пропозицію було відкинуто, тож тепер розмова піде інакше. Оксана повільно підвелася, не зводячи очей із безіменної могили.
— Ви вибрали погане місце, — сказала вона. — Тут і без вас забагато мертвих.
Кривий усміхнувся й підняв прут. Він розраховував застати жінку зламаною горем, але Оксана вже перестала бути донькою, яка запізнилася до матері. У ту мить вона знову стала людиною, яку десять років учили виживати серед тих, хто сприймав слабкість як запрошення. Перший удар розсік повітря зовсім поруч із її скронею, і кладовищенська тиша враз скінчилася…
