Ночувати в квартирі Оксана не могла. Вона попрямувала до старого парку, де в дитинстві гуляла з матір’ю. Каруселі заіржавіли, дерев’яні лавки були поламані, доріжки заросли травою. Оксана вибрала місце під навісом, дістала з речового мішка сухар і довго жувала, дивлячись на сірі коробки будинків. Тюремна звичка не дозволяла їсти швидко: будь-який шматок слід було розтягувати, бо наступного могло не бути.
Усередині мішка лежали сталеві деталі, кілька інструментів, запасний одяг і маленький залізний ящик, який вона колись сховала в голуб’ятні. У ньому збереглися ніж, кілька старих адрес і ключ від батькової майстерні. Цього було замало для війни з людьми, які купили місто, але досить, щоб зробити перший хід.
Оксана не відчувала того тріумфу, який уявляла в колонії. Побачивши Олега на колінах, вона не відчула полегшення. Десять років не повернулися, мати не з’явилася у дверях, квартира не стала домом. Лишилася тільки ясність: якщо вона дозволить їм знову купити її мовчання, тоді все пережите справді виявиться марним.
Уранці вона дійшла до будівлі колишнього дитячого садка. Колись сюди приводили дітей працівників комбінату. Тепер територію оточував високий металевий паркан, біля воріт стояли дорогі автомобілі, а на будці охорони висіла вивіска кооперативу. Із будки вийшов чоловік у плямистій формі й велів жінці забиратися.
— Мені потрібен Олег Кравченко.
Охоронець усміхнувся й спитав, ким вона доводиться Олегу Миколайовичу. Оксана назвала своє ім’я й додала, що приїхала з місця, про яке його господар волів би не згадувати. Усмішка зникла. Чоловік зв’язався з кабінетом по важкій рації, потім відчинив хвіртку, але зажадав залишити речовий мішок.
— Він увійде разом зі мною.
Охоронець спробував узяти її за лікоть і тут же передумав, зустрівшись із її поглядом. У коридорах колишнього дитсадка пахло дорогим тютюном і дешевим освіжувачем. У кімнатах, де раніше стояли маленькі ліжка, тепер цокотіли друкарські машинки, люди перераховували гроші й заповнювали накладні. Оксана йшла повільно, запам’ятовуючи двері, сходи й обличчя.
За масивними дверима був кабінет Олега. На величезному столі стояли кнопковий телефон і відеомагнітофон, стіни прикрашали яскравий календар і портрет нового міського керівника. Сам Олег сидів у шкіряному кріслі з келихом у руці. На дивані поруч розташувався Роман Андрійович Левченко — той самий слідчий, який за десять років устиг стати впливовим прокурором.
Він майже не змінився. Волосся посивіло на скронях, костюм став дорожчим, але холодні очі, як і раніше, розглядали людей як матеріал для справи. Оксана кинула речовий мішок на килим. Метал усередині глухо вдарився об підлогу.
Олег зустрів її глузливою усмішкою. Спитав, чи зручно було їхати, чи не надто жорсткою здалася тюремна койка. Потім висунув шухляду столу, дістав пачку грошей і поклав на край стільниці.
— Забирай і сьогодні ж їдь, — сказав він. — Мої люди проведуть тебе до вокзалу. У тебе немає житла, документів і зв’язків. У місті ти офіційно ніхто.
Оксана навіть не глянула на гроші.
— А ви й далі перекладаєте папери, Романе Андрійовичу? Чи тепер отримуєте свою частку просто з каси Олега?
Левченко неквапливо підвівся. Він поправив краватку й підійшов ближче. Говорив чемно, майже співчутливо. За його словами, Оксана завжди страждала на надмірну прямолінійність і тому сама обрала свою долю. Десять років тому вона відмовилася співпрацювати, а тепер повернулася в зовсім інший світ, де старі уявлення про чесність нікого не захищали.
— Олег пропонує вам щедрий вихід, — підсумував прокурор. — Другої пропозиції може не бути.
— Ви називаєте виходом втечу з власного дому?
— Дім належить тому, у кого є документи.
— Документи ви вмієте робити, — відповіла Оксана. — Особливо коли треба перетворити потерпілу на обвинувачену.
Олег грюкнув долонею по столу. Келих хитнувся, бурштинова рідина вихлюпнулася на папери. Він заявив, що володіє заводськими складами, магазинами й ринком, що поліція і суд давно розуміють, із ким слід рахуватися. Оксана, за його словами, могла зникнути того ж дня, і ніхто не став би її шукати.
Вона вислухала не перебиваючи. Потім нагадала, як Олег виносив із комбінату мідний дріт під одягом і просив не складати акта, бо вдома нібито нічим годувати дітей. Оксана пошкодувала його. За тиждень він передав Левченкові відомості про накладні й погодився дати неправдиві свідчення.
— Я зробив те, що було вигідно, — сказав Олег. — Подивися, де я, і подивися на себе.
— Саме тому я прийшла. Хотіла побачити, на що перетворюється людина, коли десять років живиться чужою бідою.
Охоронці біля дверей напружилися, але Олег зупинив їх жестом. Він іще сподівався принизити Оксану словами й повернути собі впевненість, утрачену напередодні. Левченко відійшов до вікна. Він сказав, що правда тепер коштує рівно стільки, скільки один патрон, а система пережує самотню жінку й навіть не помітить.
— Система складається з людей, — відповіла Оксана. — А люди ламаються. Особливо ті, хто звик бачити довкола лише покірних.
Вона підняла речовий мішок. Перш ніж піти, Оксана подивилася на Олега й спокійно повідомила, що відмовляється від його грошей. Їй було важливо, щоб він запам’ятав цю мить: вона повернулася не торгуватися й не просити. Вона повернулася перевірити старі борги.
У коридорах люди замовкали, коли Оксана проходила повз. Біля воріт охоронець сплюнув їй під ноги, але вона не зупинилася. На найближчому перехресті Оксана помітила за собою темну машину. Вона звернула до ринку й пройшла між рядами. Один спостерігач пішов слідом, другий лишився за кермом.
Оксана дозволила переслідувачеві наблизитися, потім змішалася з робітниками, які розвантажували товар, і вийшла через господарський двір. За кілька хвилин молодий чоловік уже бігав сусіднім провулком, розпитуючи перехожих про жінку у ватнику. Вона спостерігала за ним із під’їзду навпроти. Хлопець постійно перевіряв кишеню, де лежала рація, і явно боявся повертатися без результату.
Такі виконавці рідко знали, чому полюють. Їм пояснювали, що людина заважає господареві, після чого обіцяли гроші або підвищення. Та сама схема діяла й десять років тому, тільки замість шкіряних курток використовувалися службові кабінети, а погрози друкувалися на папері з печаткою.
Оксана дочекалася, поки машина поїде, і лише тоді покинула сховок. Зустріч підтвердила головне: Левченко не почувався вищим за загрозу. Він міг би розсміятися зі слів колишньої ув’язненої, однак сидів у кабінеті Олега, брав участь у торзі й дозволяв охороні слухати розмову. Отже, їхній союз уже не був безумовним.
Дорогою до нічлігу Оксана знову прокрутила кожну репліку. Олег вихвалявся контролем над містом, але не назвав жодної людини, якій довіряв. Левченко говорив від імені системи, хоча приїхав у колишній дитсадок таємно й без офіційних паперів. Обидва будували впевненість на чужій покорі. Варто було одному свідкові відмовитися грати призначену роль — і за дорогими меблями проступили стіни колишньої дитячої кімнати.
Двоє чоловіків, які вважали себе господарями міста, вперше за довгі роки почали діяти не з жадібності, а зі страху. Оксана ще не знала, якого удару завдасть наступним, але вже бачила: досить змусити їх озиратися один на одного, і спільна влада перетвориться на взаємну пастку…
