Від кафе до старого житлового району було кілька зупинок, але Оксана вирішила йти пішки. Їй треба було знову відчути відстані, пригадати повороти й переконатися, що пам’ять не обманює. Колись уздовж дороги росли липи, а вечорами з відчинених вікон пахло вечерею. Тепер на узбіччях іржавіли покинуті кузови, між будинками тіснилися фанерні торговельні будки, а перехожі квапилися, втягнувши голови в коміри.
Колишній лад розпадався, новий іще не склався, і цією тріщиною скористалися люди на кшталт Бугая. Вони з’являлися біля ринків, складів і під’їздів, збирали гроші з торговців, називали страх повагою. Оксана бачила їх усюди. На перехресті молодий хлопець перекинув ящик літньої продавчині лише тому, що та не встигла відрахувати потрібну суму. Жінка мовчки збирала яблука з багнюки, а перехожі обходили її краєм тротуару.
Оксана не зупинилася. Зараз їй не можна було розпорошувати сили. Вона знала, до кого вели всі ці дрібні струмки насильства, і збиралася дістатися самого витоку.
П’ятиповерхівка зустріла її облупленим фасадом і запахом сирого підвалу. Біля під’їзду сиділи двоє кремезних хлопців у яскравих светрах. Вони лускали насіння й плювали лушпинням на сходи. Один спитав, до кого прямує незнайомка. Оксана не відповіла й увійшла всередину. За спиною пролунав смішок, але слідом ніхто не пішов.
Вона піднялася на четвертий поверх до квартири сорок два. Старих дерев’яних дверей, які батько колись укріплював дубовими планками, не було. Замість них стояла важка металева конструкція з трьома замками й вузьким вічком. Оксана натиснула кнопку дзвінка. За дверима почулися кроки.
— Хто там?
— Відчиняй, Олеже.
Після короткої тиші брязнув ланцюжок. У щілині показалося одутле чоловіче обличчя. Оксана впізнала колишнього сусіда лише за переляком в очах. Олег Кравченко дуже змінився: погладшав, обзавівся важким золотим ланцюгом і звичкою дивитися на людей згори вниз. Для половини міста він давно став Олегом Миколайовичем, власником складів і торгових точок. Для неї лишався дрібним постачальником, який колись просив позичити до зарплати.
— Що тобі треба? — спитав він, не відразу впізнавши жінку.
Оксана вперлася плечем у двері. Ланцюжок вирвало з косяка, Олег відлетів у коридор і зачепив штабель картонних коробок. З однієї посипалися пачки сигарет. Уздовж стін стояли ящики зі спиртним, а на місці сімейних фотографій висіли вирізки з іноземних журналів.
Олег схопив ніж, що лежав на найближчому ящику. Оксана поставила речовий мішок на підлогу й назвала його повним ім’ям. Він вдивився в її обличчя, і ніж затремтів.
— Не може бути, — видихнув він. — Тобі ще кілька років лишалося.
— Отже, ти погано стежив за новинами.
Оксана пройшла на кухню. Брудний посуд заповнював мийку, на плиті чорніла сковорода, під ногами липнув лінолеум. Усе тут було чуже, і водночас кожна тріщина нагадувала про колишнє життя. Біля вікна колись стояв стіл, за яким мати прасувала її шкільні сукні. На стіні висів батьків годинник. Тепер на його місці лишилося світле коло.
— Де мої речі? — спитала Оксана.
Олег обережно відклав ніж. Він заговорив про нові правила, переоформлення житла й документи, за якими квартира лишилася без власників. За його версією, речі Оксани зберігалися в підвалі, потім там прорвало трубу, і все довелося викинути. Він вимовляв заготовлені фрази надто швидко, ніби багато разів репетирував їх на випадок її повернення.
— А мама?
Олег відвів очі.
— Я не був зобов’язаний за нею наглядати. Часи були важкі.
Десять років тому Оксана керувала розрахунковим відділом меблевого комбінату й виявила розбіжності в накладних на кольоровий метал. Через підприємство проходили партії сировини, частина яких зникала ще до розвантаження. У документах стояли підписи Олега, тоді дрібного постачальника, і молодого слідчого Романа Левченка. Оксана відмовилася заплющити очі й пригрозила передати копії до контрольної служби.
За кілька днів троє чоловіків прийшли до її кабінету після зміни. Олег був без маски, Левченко тримався осторонь, третій закрив обличчя шарфом. Вони вимагали відчинити сейф із грошима для виплати робітникам і віддати теку з накладними. Оксана відмовилася. Останнє, що вона запам’ятала, — удар по потилиці й голос Левченка, який наказував не залишати на столі її записів.
Отямилася вона в лікарні вже під охороною. Із сейфа зникли гроші, у її сумці знайшли частину викрадених паперів, а Олег показав так, ніби Оксана сама організувала крадіжку, щоб приховати махінації з металом. Левченко оформив справу з такою швидкістю, що захист не встиг перевірити жодного свідчення. Суд дав їй довгий строк. Через десять років рішення переглянули лише частково, і Оксана вийшла раніше, ніж розраховували її вороги.
— Ти й досі думаєш, що я нічого не пам’ятаю? — спитала вона.
Олег спробував усміхнутися. Він запропонував їй велику суму, новий паспорт і невеликий будинок далеко від міста. Гроші, за його словами, дали б змогу почати життя заново. Оксана підійшла впритул і затисла в кулаці масивний ланцюг на його шиї.
— Скільки коштує рік у холодній камері? — спитала вона. — Скільки коштує лист, який не дійшов до матері? Скільки ти заплатив за те, щоб мене викреслили з квартирних книг іще живою?
Олег задихався, ланцюг упивався йому в шию. Він спробував ударити, але Оксана коротко штовхнула його під ребра. Чоловік опустився на коліна, хапаючи ротом повітря.
Вхідні двері розчахнулися. До квартири вдерлися двоє хлопців, що сиділи біля під’їзду. Один дістав кастет, другий розкрив ножа. Олег показав на Оксану й наказав схопити її.
Вона подивилася на молодих охоронців майже зі співчуттям.
— Ви захищаєте людину, яка першою назве ваші імена, щойно їй стане страшно.
Хлопець із ножем кинувся вперед. Оксана змістилася вбік, перехопила його руку й штовхнула ліктем у підборіддя. Другому вона вдарила носком чобота під коліно. За кілька секунд обидва лежали серед розсипаних коробок, а їхня зброя опинилася в неї.
Оксана приставила плаский бік ножа до щоки Олега.
— Завтра я повернуся. У квартирі не повинно лишитися ні товару, ні твоїх людей. І підготуй мені зустріч із Левченком. Якщо спробуєш зникнути, я почну з твоїх складів і закінчу тими, хто прикривав тебе десять років.
Біля дверей вона помітила під коробками стару фотографію матері. Підняла її й витерла рукавом пил. На знімку Марія Степанівна була ще міцною, з акуратно вкладеним волоссям і трохи втомленою усмішкою. Фотографію зробили на цій самій кухні. За плечем матері виднілася полиця з чашками, яку Олег викинув заради коробок із товаром.
Десять років Оксана уявляла повернення інакше. Мати відчиняє двері, довго не вірить своїм очам, потім обіймає її. Оксана ставить речовий мішок у передпокої, сідає за старий стіл і розповідає тільки те, що можна розповісти, не завдаючи зайвого болю. Ця картина допомагала виживати в найхолодніші ночі. Тепер замість неї лишилися брудна кухня, Олег на колінах і коротка фраза про те, що він не був зобов’язаний наглядати за літньою жінкою.
За дверима сусідніх квартир шепотілися. Хтось обережно повернув ключ, але відчинити не наважився. Оксана пам’ятала цих людей: вони позичали в матері сіль, просили доглянути дітей, разом святкували свята. Тепер їхнє мовчання завдавало болю, однак вона розуміла його походження. Олег не за один день перетворив під’їзд на склад і фортецю. Спершу одного сусіда залякали, іншому допомогли розв’язати проблему, третьому пояснили, що цікавість небезпечна. Страх накопичувався непомітно, аж поки не став звичнішим за совість.
Оксана сховала фотографію за пазуху й вийшла у двір. Біля тротуару вже стояв автомобіль із приглушеними фарами. Отже, дзвінок Олега випередив її на кілька хвилин. Вона не стала ховатися й пройшла досить близько, щоб ті, хто сидів усередині, побачили її обличчя. Нехай повідомлять господареві: жінка не тікає і не просить часу.
Оксана знала, що Олег насамперед звернеться до покровителів. Саме цього вона й домагалася. Налякана людина шукає захисту, оголює зв’язки й квапливо віддає накази. Поки Кравченко вважав її безпорадною, він був обережний; тепер страх змусить його показати, від кого він залежить…
