Він прийшов до ресторану на річницю весілля, але замість 6 200 за меню отримав рахунок на 41 000

— Нас обікрав наш Максюша, Оксано. Завтра можу домогтися, щоб його посадили. Усі документи в мене на руках. І закон буде на моєму боці, і совість. Тільки не можу я на це зважитися. Не через жалість. Ти написала про нього: «Наш». Я все думаю, чи може його крадіжка скасувати це твоє слово.

Відповіді не було. У кіно мертвим дають говорити, але тут Оксана мені нічого не сказала. І все ж я прожив із нею надто багато років, щоб не уявити її відповіді.

— Спочатку спитай, Стьопо, за що він так учинив. Ти ж ніколи його ні про що не питав. Усе розповідав сам.

За кладовищенською брамою я ввімкнув телефон. Зранку він був вимкнений: боявся, що почую перше ж «Ви тільки не хвилюйтеся» й не стримаюся. Тепер на екрані було чотирнадцять пропущених дзвінків. Усі від Максима, перші — о третій годині дня.

Згодом Людмила Денисівна встановила, що саме в мить перших дзвінків він спробував переказати з рахунку ресторану два мільйони триста тисяч фірмі Павла Юрійовича. Аванс за постачання — треба було встигнути до підписання. Але вперше за два роки банк не провів переказу. Відповідь була коротка: «Відмовлено, повноваження припинено».

Нижче пропущених дзвінків було написано: «Степане Матвійовичу, з довіреністю якась плутанина в банку. Не можу керувати рахунком. Ви випадково нічого не підписали? Терміново зателефонуйте мені». Хвилиною пізніше з’явилося ще одне повідомлення: «Не хвилюйтеся ви, це дрібниця. Розберемося завтра».

На зупинці я дивився на ці рядки. Два роки Максим телефонував за розкладом, раз на тиждень, питав про тиск. Тепер за чотири години набрав мій номер 14 разів. Ось яким виявилося його справжнє занепокоєння.

У відповідь я надіслав одне слово: «Завтра». І знову вимкнув телефон. Мені хотілося спершу подивитися йому в очі й спитати, за що він це зробив. Досі не впевнений, чи правильно було відкладати подання заяви.

У вівторок прокинувся о п’ятій годині — перед великим бенкетом я все життя вставав у такий час. Поголився й дістав із шафи останній кітель, на якому ще вишивала Оксана. Білий, двобортний. На грудях синьою ниткою: «С. М. Бондар. Шеф». Тридцять років вона робила цю вишивку на кожному моєму новому кітелі.

Кітель я сховав у сумку. На себе вдягнув твідовий піджак і викликав таксі.

У ресторані вже зсунули столи. Біля стіни чекали чоловік п’ятнадцять у чорних фартухах. З нудьгуючих облич було видно, чого коштувало підняти їх на дві години раніше зміни заради якогось старого. Я зайшов із сумкою через парадні двері.

Роман стояв скраю й упізнав мене відразу. Штурхнув ліктем Ірину, заговорив упівголоса, але до мене долетіло:

— Знову він. По гроші, чи що? Зараз покличу охорону.

Офіціант устиг ступити в мій бік. У цей час із кабінету з’явився Максим — у гарному костюмі, з дорогим годинником. На скронях уже була легка сивина. Коли встигла з’явитися? Розкинувши руки, він пройшов до мене через увесь зал.

— Степане Матвійовичу, дорогий ви мій! — Він обійняв мене.

Я відчув запах доброго одеколону. Під очима в нього було сіро; він не спав. Усе ще тримаючи мене в обіймах, Максим швидко запитав біля самого вуха:

— Ви нічого з довіреністю не робили? Банк зовсім з глузду з’їхав.

— Потім, Максюшо. Давай спочатку з людьми.

Він видихнув, повернувся до працівників, залишивши долоню на моєму плечі. Голос став гучним, урочистим.

— Колеги, увага, будь ласка. Перед вами Степан Матвійович Бондар, який заснував цей ресторан і якому він належить. Усі ми завдячуємо йому тим, що працюємо в цих стінах.

Я не відводив очей від Романа. Ніколи раніше не бачив такої зміни в обличчі живої людини: червоність пішла від шиї до самого волосся, а слідом усе стало сірим. Рота він роззявив і так і залишив роззявленим.

В Ірини випав планшет. Об підлогу він ударився, наче постріл. Максим озирнувся, не зрозумів, що сталося, й усміхнувся ще ширше.

Сумку я поставив на стілець. Знятий піджак акуратно повісив на спинку Оксаниного стільця, вийняв кітель. Надягнувши його, застібав ґудзики по одному, не поспішаючи. З кухні було чути краплі, що падали з крана. У залі ніхто не порушував тиші.