Він прийшов до ресторану на річницю весілля, але замість 6 200 за меню отримав рахунок на 41 000

Я зайняв своє місце за сьомим столом. До нього заздалегідь присунули інший; за ним сиділи покупець і його юрист. У кремезного чоловіка років сорока була шкіряна папка, молодий чоловік поруч був у краватці. Павло Юрійович підвівся й подав руку. Я потиснув її — долоня виявилася вологою.

— Ну що, Степане Матвійовичу? — Максим потер долоні. — Папери підготовлено. Нам залишилося тільки…

— Зачекай, Максюшо. Мені спершу треба закінчити вечерю. У суботу я тут поїв, і вийшло недобре. Романе, підійди, будь ласка.

Максим більше не всміхався.

— У суботу? Ви приходили сюди двадцятого?

— Ти ж пам’ятаєш, що це за день?

З його очей я бачив: пам’ятає. Роман тим часом підійшов, ноги погано його слухалися.

— Синку, принеси меню й роздрукуй рахунок за двадцяте число, за сьомий стіл. Він залишився в програмі. Попроси Ірину допомогти.

Ірина не рухалася. Роздруківку принесла зовсім молоденька працівниця. Роман узяв аркуш обома руками; папір дрібно тремтів.

— Тепер прочитай нам уголос. Голосніше, Романе. Ти вмієш говорити так, щоб і за сусіднім столом почули.

— Борщ, дві порції… Дві порції пожарських котлет, чай, медівник… — Голос у нього зривався.

— Яка сума?

— 6 200.

— Продовжуй.

— Депозит за сьомий стіл — п’ятнадцять тисяч.

— Про який мене не попередили. Пам’ятаєш табличку, Романе? Ти зняв її зі столу при мені й сховав у кишеню фартуха. А я був без окулярів і напису не розібрав.

Я підняв руку й звернувся до тих, хто стояв біля стіни:

— Хто з вас знає, для чого тут був цей стіл?

Мовчання.

Із кухонних дверей озвалася Галина Василівна. Вона витирала долоні об свій гумовий фартух.

— Я знаю.

— І я знаю. Тридцять років тут ставили табличку «Зайнято» й годували безкоштовно кожного, хто прийшов голодним. Це придумала жінка, ім’я якої залишилося над вашими дверима. Тільки тепер його пишуть латинськими літерами. Продовжуй, Романе.

Наступною в рахунку значилася пляшка червоного вина за 9 800. Цей рядок пролунав уголос. Вина я не замовляв і не пив. Далі Роман зупинився, не підводячи очей від роздруківки.

— Читай.

— Сервірування для другої особи… 3 500, — ледве вимовив він.

— За другою особою стоїть моя дружина, Оксана Сергіївна. Два роки тому вона померла. У суботу було сорок років від дня нашого весілля, і я поставив навпроти себе її тарілку. За це мені нарахували 3 500. А цей молодий чоловік сказав барменові, що дід вечеряє з привидом.

Роман опустив папір. Його щокою текла сльоза, якої він не намагався витерти.

Максим виступив уперед. Він устиг зібратися: обличчя набуло ділового, стурбованого виразу.

— Степане Матвійовичу, це неподобство. Я з’ясую, хто винен, і сьогодні ж їх звільню. Вам повернуть гроші. Я сам за цим простежу.

— Зачекай. Залишилося прочитати ще дещо. Тепер читатимеш ти.

Із нагрудної кишені я вийняв чек, отриманий із чорного термінала. Розправив згини й поклав перед Максимом на скатертину.

— Суму не треба, Максюшо. Прочитай, кому я заплатив.

Він глянув на чек, і мені стало видно, як із нього виходить повітря. Але пояснити все Максим таки спробував.

— Це пов’язано з технікою. Банк змінював обслуговування, довелося тимчасово оформити на мене, інакше каса зупинилася б. Я збирався вам розповісти…

Через парадні двері ввійшла Людмила Денисівна. У сірому пальті, з трьома папками, притиснутими до грудей. Слідом з’явився Андрій Тимофійович.

Максим злякався Людмили Денисівни, а не принесених нею папок. Із паперами ще можна сперечатися. Але як посперечаєшся з жінкою, яка за двадцять п’ять років пам’ятала кожну копійку нашої каси?

Вона перетнула зал, поклала всі три папки на сьомий стіл.

— Привіт, Максиме. Чотирнадцять мільйонів триста тисяч. Двічі перерахувала.

Максим заговорив тихіше й узяв мене за лікоть. Так само обережно він колись допомагав мені йти лікарняними коридорами.

— Степане Матвійовичу, вам із вашим серцем не можна. Ходімо до кабінету, поговоримо вдвох спокійно. Я все поясню. Ви тільки не хвилюйтеся.

Я прибрав його руку.

— Два роки не хвилювався, Максюшо. Дорого мені це обійшлося. Сьогодні дозволю собі похвилюватися.

Павло Юрійович підхопив шкіряну папку й почав підводитися.

— Краще я зайду іншим разом. Бачу, вам треба владнати свої внутрішні питання.