Життя без прикрасПоліна збиралася нагадати, що приймала гостя, а зовсім не наймала працівника. Та заперечення так і залишилося невисловленим. Він не хизувався своєю силою, не намагався їй догодити. Говорив спокійно, по-господарськи, про те, що помітив і що слід було зробити.
За цегляною огорожею рипнула віконна рама. Владислав з’явився на просторому балконі із сигаретою, накинувши пухнастий махровий халат. Безсонна ніч і неприємності залишили сліди на пом’ятому обличчі, затемнили шкіру під очима. Слідом випливла Інна, кутаючись, як завжди, у шовк. Вона сперлася на ковані поручні й глянула в сусідній двір.
— Владику, помилуйся нашою святенницею. Уже залицяльника собі завела! А я думала, вона за Віктором до самої пенсії сохнути збирається.
— Та помовч ти, не торохти, — грубо обірвав її Владислав. Примружившись, він розглядав Олексія, наче мисливський собака. — Обличчя ніби знайоме.
— Знайшов знайомого! — відмахнулася Інна. — Якийсь вокзальний волоцюга. Вона ж усяку голоту до себе тягне. Ти краще придумай, що нам робити. Учора люди Сокола телефонували. До кінця місяця не розрахуємося — будинок заберуть, а нас самих у ліс вивезуть.
— Стули пельку й дай подумати, — зашипів Владислав, збліднувши від страху.
Він квапливо перебирав у пам’яті вчорашню поїздку. До дорогого міського ресторану Владислав вирушив випрошувати в кредиторів відстрочку, а за його столик підсіли двоє кремезних чоловіків у дорогих костюмах. Мова зайшла про їхнього зниклого брата, інженера. За їхньою версією виходило, що той з’їхав з глузду, забрав велику суму сімейних грошей і зник. За відомості про нього обіцяли стільки, скільки коштували три такі джипи, як у самого Владислава.
Високий, сухорлявий, чоло в глибоких зморшках… Владислав знову вдивився в чоловіка біля стосу дров. Схожий. Якщо перед ним і справді розшукуваний брат, можна одним махом покінчити з усіма грошовими бідами.
— А тепер слухай сюди. — Він різко обернувся до Інни й заговорив тихіше. — Губу не розкочуй, усмішку приготуй. Треба познайомитися з цим мужиком. Якщо я не помилився, у нас під вікнами ціла вантажівка з пряниками перекинулася.
Вузькою вулицею від ринку йшла Лідія Павлівна. Туго набиті сітки з картоплею та цибулею відтягували обидві руки. Повз колишню невістку вона мала намір прокрокувати, гордо задерши голову, проте зупинилася біля паркану, важко дихаючи. Двір мав доглянутий вигляд: наколоті дрова, вирівняний штахетник. А на ґанку — охайний високий чоловік, який мирно розмовляв із її онуками.
Учора ввечері до неї забігав Віктор, неголений, у несвіжій сорочці. Скаржився на молоду дружину: Олена зовсім перестала з ним рахуватися, відправляє ночувати на диван у вітальні, грошей не дає. Замість вечері — розігрій собі куплених сосисок. Син із тугою згадував тоді Полінині наваристі борщі, її тихий, лагідний голос. Лідія Павлівна прикрикнула на нього: треба терпіти, триматися за право жити там і за частку в тестевій справі.
А тепер чуже щастя, що ледь пробивалося, пекло її заздрістю. Її Вітенько терпить приниження від багатої фіфи, страждає, а простачка Поля вже пригледіла собі надійного мужика.
— Боже поможи! — гукнула вона, спираючись на огорожу. — Робітничка, чи що, завела, Полю?
— Добридень, Лідіє Павлівно, — обернулася Поліна. Обличчя її залишилося спокійним. — Нічого подібного. Це Олексій, він у нас гостює.
— Гостює, значить? Ну звісно. — Лідія Павлівна єхидно примружилася, розглядаючи чоловіка. — Таких гостей я знаю. Напоїш, нагодуєш, а потім шукай вітру в полі. Ти б далі йшов, мужиче. На чужий коровай рота не роззявляй. Вона жінка сімейна. Чоловік у неї законний є, тільки поки що відсутній.
— Добридень, — неголосно сказав Олексій. Він неквапливо зійшов із ґанку й подивився їй у вічі. — Святе місце, знаєте, порожнім не буває. Пішла людина зі свого дому — отже, більше не їй там порядкувати. Тож прошу вас іти далі. Нам іще працювати.
Лідія Павлівна побагровіла й уже розтулила рота, збираючись висловити все, що думала. З будки вийшов величезний Дружок; його погрозливе гарчання змусило її позадкувати. Бурмочучи прокльони, вона квапливо рушила геть, перевалюючись із ноги на ногу.
— От уже не думала, що її так швидко можна приструнити, — тихо засміялася Поліна. — Віктор їй ніколи перечити не наважувався. Як скаже, так він і зробить.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Дуже гарна розповідь.Щиро дякую.