Життя без прикрас— Мамо, це хто?
Захисник, хоч і маленький.
— Не бійся, Дениску. Це Олексій. У біду потрапив, на поїзд запізнився. У нас у прибудові переночує.
— Привіт, Денисе. — Олексій злегка вклонився. — Пробач, що порушую ваш спокій. Я тільки чаю поп’ю.
У відповідь хлопчик по-дорослому уважно оглянув його з голови до ніг. Переконавшись, що небезпеки немає, кивнув матері й пішов у темну кімнату.
Поліна поставила перед гостем учорашній картопляний суп, відрізала чорного хліба. Олексій акуратно підбирав крихти, хоча був страшенно голодний: накинутися на їжу йому не дозволяло виховання.
— Дякую. Давно мені така смачна юшка не траплялася, — сказав він, обережно відставляючи порожню тарілку. — Тепло у вас. Від душі тепло, не від печі.
Він відсунувся від столу й скривився: табурет під ним небезпечно перекосився. Ніжка хиталася давно. Поліна збиралася обмотати її ізоляційною стрічкою, та так і не зібралася.
— Давно тут чоловічих рук не було, — винувато всміхнулася вона. — Усе на чесному слові тримається.
Олексій присів навпочіпки й оглянув розсохлі деталі.
— Чесне слово — добрий фундамент, Поліно. Тільки й пара цвяхів знадобиться. Інструменти знайдуться? Хоча б молоток, плоскогубці?
— У коморі ящик. Від Віктора залишився, колишнього чоловіка.
Запилений фанерний ящик Олексій приніс на кухню. Закасав рукави старого светра, якого йому дала господиня, і взявся до табурета. Працював упевнено, точно: стягнув дерев’яні частини, на дні ящика відшукав металевий кутник і закріпив ним з’єднання. Потім пройшовся кухнею, оглядаючи завіси скрипучих дверцят шафок і розетку біля холодильника, з якої сипалися іскри.
Притулившись до одвірка, Поліна спостерігала за ним. Уперше за довгі роки їй було спокійно. Під її дахом перебував чужий чоловік, якого вона зустріла на нічній дорозі, а страху не було. З ним відступала тривога, що оселилася в ній після того, як Віктор зібрав речі й пішов до заможної Олени.
— Розетку підтягнув. Іскрити більше не повинна, — повідомив Олексій, відкладаючи викрутку й витираючи руки старою ганчіркою. — Але всю проводку потім варто було б замінити. Алюмінієва, стара — небезпечно залишати.
— Дякую вам. — Поліна підійшла ближче. — Відпочивайте вже. На веранді розкладачка готова, дві пухові ковдри принесла. Буржуйку протопила, холодно не буде.
— Це я вам вдячний, Поліно. — Він глянув просто їй у вічі, і від неприхованої щирості цього погляду вона зніяковіла. — Ви ж мені більше, ніж нічліг, дали. Після сьогоднішнього я знову можу людям вірити. Жодними грішми за таке не заплатиш.
Заснути Поліна довго не могла. З прибудови за стіною долинало зрідка покашлювання гостя. У думках тіснилися ранкові слова свекрухи, сусідське нахабство, завтрашні турботи. І все ж серед них знаходилося місце давно забутому почуттю: справедливість іще є. Допомога часом приходить зовсім не з того боку, звідки її чекаєш.
Стукіт долинав із двору — рівний, розмірений. Поліну підняв із ліжка не старий будильник: хтось уже працював сокирою. Накинувши халат, вона підійшла до вікна. Олексій зняв куртку й у самому фланелевому светрі колов дрова на морозі. Сокира легко злітала, зі свистом розтинала повітря, і чергова колода розпадалася на рівні поліна. На перевернутому відрі поруч із ним сидів зачарований Ромка; Антоша з Денисом стояли трохи далі, тихенько перемовляючись.
Віктор ніколи не любив колоти дрова. Поратися з дровами він вважав роботою чорною, принизливою: простіше віддати пляшку горілки сусідові-пияку. А якщо не наймав його, відправляв синів мучитися з тупим колуном. Поліна притиснула чоло до холодної шибки. Її охопило трепетне передчуття: від цього листопадового ранку життя могло звернути на іншу колію.
Коли вона вийшла з гарячим чаєм, поліна зі світлими зрізами вже складалися в цілий стіс, від якого віяло свіжістю та смолою. Антоша й Денис підбирали тріски, наповнюючи бляшане відро для розпалу. Ромка, закутаний у теплий комбінезон, із міцно зав’язаною вушанкою, як і раніше, не зводив із гостя захопленого погляду. На старих дошках ґанку лежав тонкий іній; бадьорий мороз пробирався й під в’язану шаль Поліни.
— Дядьку Олексію, кажуть, на півночі ведмедя просто на вулиці зустріти можна. Правда? — Денис кинув у відро ще одну тріску.
— Зустріти можна, Денисе, тільки ходять вони лісом, у своїх ведмежих справах, — відповів Олексій, провівши по чолу тильним боком долоні. — Народ вони серйозний. Не тривожитимеш — і до тебе без потреби не полізуть. У лісі без взаємної поваги не можна.
— Відпочиньте трохи, Олексію, — Поліна спустилася до нього з алюмінієвим кухлем, над яким здіймалася пара. — Ще надірветеся з незвички.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Дуже гарна розповідь.Щиро дякую.