Після загибелі сина я виховувала трьох онуків, але в його порожньому будинку зустріла підлітка

— Степане Григоровичу, Максим ані словом не згадував мені про борги. Нещодавно змінив машину. Лідоччин день народження святкували в кафе, він за все заплатив. Хіба так витрачають гроші, коли винні два мільйони?

— Це ще не означає, що боргу не було, — обережно заперечив він. — Бачите нотаріальну відмітку? Треба перевірити папір і з’ясувати, як його оформляли. Оскаржувати будемо, але часу знадобиться чимало.

Я опустила аркуш.

— Є ще щось?

Степан Григорович зняв окуляри, потер перенісся.

— Дубровський готовий відкликати вимогу, якщо спадкоємці продадуть йому Максимову частку майже за безцінь. Вашому синові належало п’ятдесят відсотків компанії. Попередня оцінка цієї половини — щонайменше сім із половиною мільйонів.

Тепер я розуміла, навіщо нас лякали будинком. Йому потрібна половина компанії, а страх втратити житло мав змусити нас пристати на будь-які умови. Поки ми ховали Максима, перебирали його дитячі світлини й добирали відповідь для Ліди, чому мама більше не телефонує, хтось готувався забрати зароблене сином за роки.

— Якщо відмовимося, що тоді?

— Тоді він і далі домагатиметься стягнення через суд. Ризикуємо будинком, можливо, й іншим майном зі спадщини. Тому мовчати у відповідь не можна.

Від Степана Григоровича я вийшла геть розбитою. За цей ранок наче додалося ще років двадцять.

Удома я зупинилася у дверях кімнати: Кирило читав молодшим казку. Влаштувався просто на підлозі, посадив Ліду на коліна й, дійшовши до слів вовка, старанно заговорив низьким голосом, із хрипотою. Павло реготав, поправляв його й просив сказати ще раз. Анна слухала з дивана.

Вона усміхалася. Прикривала рота долонею, та усмішку було видно — ту саму, якою моя серйозна дівчинка після похорону наче розучилася усміхатися. Я зняла пальто, намагаючись не шуміти, і кілька секунд дивилася на дітей. Тіснота нікуди не поділася, меблі залишалися ті самі, коробки з моїми тканинами, як і раніше, стояли під столом. Зате з дитячих облич я бачила: їм стало легше. І мені вперше за довгий час захотілося видихнути.

Дочекавшись, поки молодші заснуть, я покликала Кирила на кухню. Він був найстаршим із чотирьох; приховувати від нього, що говорять про батька, я не хотіла. Переказала розмову зі Степаном Григоровичем і дістала копію боргового паперу. Кирило взяв її, почав читати. Обличчя зблідло, а тоді щоки пішли червоними плямами.

— Бабусю, це не татів підпис. Він такого не підписував.

Серед усіх тривог я все-таки почула це перше «бабусю».

— Звідки ти знаєш напевно?

— Я був із ним, коли йому повідомили, що в нього крадуть гроші, — відповів Кирило, підвівши очі.

— Хто? — Я присунулася ближче до столу.

— Тимофій, його партнер. — Кирило поклав аркуш перед собою. — Приблизно за п’ять тижнів до аварії тато приїхав до мене, ми пішли обідати. Аж тут телефонує бухгалтерка, здається, Зоя Романівна. Він трохи послухав, тоді вийшов. Хвилин двадцять ходив із телефоном біля стоянки. Повернувся, намагався говорити як завжди, тільки я однаково помітив: щось не так.

— Він пояснив тобі, що сталося?

— Я сам запитав. Спершу він відмахнувся, а тоді сказав: «Із компанії виводять гроші, синку. Суми великі. Є люди, яким потрібне моє мовчання. Але я зберу все, до останнього папірця, і тоді будемо розбиратися за законом».

Я боялася проґавити бодай одне слово.

— А ще? Більше він нічого не казав?

Кирило подумав і кивнув.

— На прощання обійняв мене. Тоді я не зрозумів, до чого це, а зараз згадав. Сказав: «Якщо зі мною щось станеться, а з вас почнуть вимагати гроші, яких я не позичав, запам’ятай: усе важливе лежить там, де я солдатиків ховав».

— Солдатиків?

— Так. Я навіть вирішив, що він жартує. Я ж у його будинку тоді майже не бував. Звідки мені знати, куди він свої іграшки клав?

Мені це місце було знайоме. Пригадалися колишній будинок, маленький Максим і його двоюрідний брат, який вічно брав чужі іграшки без дозволу. Син сердився й ховав пластмасових солдатиків. Якось, змусивши мене пообіцяти, що нікому не скажу, показав: унизу старої шафи відходить задня дошка. У щілину за нею він складав те, чим особливо дорожив.

Я відсунула стілець.

— Кириле, збирайся.

Він поглянув на годинник.

— Просто зараз, бабусю? Уже десята вечора.