Після загибелі сина я виховувала трьох онуків, але в його порожньому будинку зустріла підлітка

Дорогою Кирило мовчав, дивлячись у бічне вікно. А в мене не йшли з голови слова Світлани: «Мені відомо, що туди сторонні ходять». Хто встиг їй повідомити? Того дня я сама лише зустріла Кирила, ще не розібралася, як нам тепер жити, а вона вже знала про когось у будинку. Виходило, за ним стежили.

Звернувши на Максимову вулицю, я мимоволі пригальмувала. Біля воріт стояла чорна машина. Чоловік усередині повернув голову до будинку; обличчя в темряві не було видно. Дивився він на другий поверх, на вікна синового кабінету.

— Бабусю, що робитимемо? — тихо запитав Кирило.

Я зупинилася посеред вулиці, вчепившись у кермо. Серце калатало, тиск у мене й без того був нестабільний, але їхати геть я не збиралася. Увімкнула аварійку, тричі посигналила й освітила чужу машину дальнім світлом. Мама завжди вчила мене не мовчати, якщо біля будинку вештається незнайомець: нехай сусіди визирнуть, нехай запам’ятають його.

У сусідів засвітилося вікно. Потім на ґанок вийшов Григорій Федорович у піжамі. Тільки тоді чоловік завів машину й рушив. Він навіть не поспішав: проїхав повз нас і зник за поворотом. Я вихопила з бардачка старий чек і встигла записати номер. Літери й цифри лягли криво, але прочитати їх було можна.

Ми зайшли до будинку й відразу піднялися до спальні Максима й Зінаїди. Велика дерев’яна шафа, важка, добротна, стояла на своєму місці; я ще пам’ятала, як вони її вибирали. Розчинили дверцята, витягли знизу коробки з-під взуття, прибрали складену ковдру, розсунули вішаки. Опускатися навколішки було важко. Спершись долонею об підлогу, я почала натискати на дошки задньої стінки.

Перевірила одну за одною, провела рукою вздовж нижнього краю. Спробувала в кутку, потім знову посередині. Жодна не зрушила.

— Може, не тут… — пробурмотіла я.

Стало страшно: а раптом я неправильно зрозуміла сина, вчепилася в дитячий спогад і тепер шукаю схованку, якої тут ніколи не було?

— Бабусю, він же сказав: «Де я солдатиків ховав», — промовив Кирило, оглядаючи спальню. — Раніше, коли був малим. Не де зараз зберігає. — Я подивилася на нього знизу вгору. — Отже, потрібна шафа з його дитинства.

Під час нашого ремонту Максим забрав стару шафу й поставив у Павловій кімнаті! Я сама допомагала протирати полиці — як же забула? Ми перезирнулися й пішли до дитячої. На хвилину я навіть перестала помічати хворе коліно.

Із шафи витягли Павлові іграшки. Я натиснула в нижньому лівому кутку, і дошка з неголосним клацанням відійшла. У вузькій темній шпарині лежав згорток, туго запакований у поліетилен. Вузол ніяк не піддавався моїм тремтячим пальцям. Кирило обережно забрав пакет.

— Бабусю, давай я розв’яжу.

Із пакета з’явилися чорний зошит, червона флешка й складений аркушик. Почерк був Максимів, але літери виказували поспіх.

«Ви знайшли це — отже, закінчити я не встиг. Тут справжні розрахунки, перекази, імена. Тимофієві не вірте: він діє не сам. Відомості йому передає хтось із родини. Бережіть дітей і маму. М.»

Я знову й знову поверталася до рядка про родину. Син знав цю людину, можливо, садовив за свій стіл, а та повідомляла сторонньому, що відбувається в Максимовому домі. Хто саме, я не знала.

Сіла на підлогу серед Павлових машинок і розгорнула зошит. Дати, суми, короткі записи заповнювали сторінку за сторінкою: «Без погодження перераховано 235 000. Роботи не виконувалися. Постачальника не існує, документи на нього є. Звірити із Зоєю Романівною. Об’єкт під сусіднім містом».

Останню заповнену сторінку можна було впізнати навіть зі звороту: так сильно Максим натискав ручкою.

«Сьогодні запитав Т. прямо. Спершу все заперечував, потім розсміявся: „Спробуй доведи, Максиме. Чим доведеш?“ Докази на флешці. Адвокатові передам у понеділок».

У понеділок. А розбилися вони в суботу ввечері — синові забракло двох днів, щоб дістатися до адвоката. Тоді я теж запідозрила зв’язок. Однак пізніше обставини аварії перевірили ще раз: на мокрій дорозі машина втратила зчеплення, Максим не зміг її втримати. Це був нещасний випадок. Ці люди не були причетні до його загибелі, але скористатися нею не погребували.

— Може, подивимося флешку? — запропонував Кирило.