Після загибелі сина я виховувала трьох онуків, але в його порожньому будинку зустріла підлітка

Зазирнувши у вічко, я спершу не повірила. Світлана. Позаду — її чоловік Богдан, кремезний, із незмінно тихою, підкреслено чемною мовою. Раніше я вважала це вихованістю, хоча часом ця ввічливість мене непокоїла. Поруч тупцяв незнайомець у робочій куртці, зі скринькою для інструментів. Я відчинила двері лише настільки, наскільки дозволяв ланцюжок.

— Світлано, що сталося?

— Це ми хотіли дізнатися. Їхали повз, а в будинку племінників світло. Вирішили зазирнути, перевірити. Не дарма заїхали.

Я подивилася на скриньку.

— А кого ви привезли?

— Майстра. Замки треба змінити, майно зберегти. Звідки нам знати, у кого ще є ключі? Богдан запропонував, я погодилася.

Близько пів на одинадцяту вони їхали повз — і майстер із замків цілком випадково опинився поруч. Я поглянула на Богдана.

— Нічого міняти не будемо. Спадщиною займається Степан Григорович, ключі мені дав він. Хочете щось обговорити — зателефонуйте заздалегідь, удень.

Світлана стиснула губи. Чоловік підійшов ближче й через її плече зазирнув усередину. Його погляд переходив із кімнати на сходи, потім повертався до мене.

— Раїсо, навіщо така різкість? Ми приїхали допомогти. Вам би відпочивати після всього, ви ж утомилися, а натомість ночами сюди їздите. Навіщо ви взагалі зараз тут?

— Помолитися, — відповіла я, не відводячи очей. — У будинку сина мені це дозволено.

Зачинивши двері, я залишилася поруч із Кирилом у передпокої. Ми слухали неголосну розмову надворі, потім грюкнули дверцята, запрацював двигун. Коли машина поїхала, я повернулася до онука.

— Як вони дізналися, що ми приїхали?

Замість відповіді він міцніше притиснув пакет до грудей.

Додому дісталися ближче до півночі. Поставили ноутбук на кухонний стіл, Кирило під’єднав червону флешку. Я вже присунула стілець, збираючись читати, але побачила віконце з вимогою: «Введіть пароль». Під ним попереджали, що після трьох неправильних спроб програма знищить файли. Я нахилилася до екрана й перечитала.

— Отже, тричі помилимося — нічого не залишиться?

— Так написано.

Я сиділа перед ноутбуком, не в змозі зосередитися. Адже щойно здавалося: найважче позаду, схованку знайдено, документи в нас, непрохані гості залишилися за дверима. А тепер потрібне було слово, якого Максим нам не повідомив.

— Може, день його народження? — запропонував Кирило.

Я похитала головою.

— Це багато хто знає. Він навіть для домашньої техніки вигадував паролі, які потім сам шукав у записах.

Треба було заспокоїтися. Підказку про солдатиків син залишив для близької людини. Можливо, і пароль спирався на спільну пам’ять. Я згадала вулицю, колишній будинок, шафу. Вирішили поєднати назву вулиці з номером будинку. Кирило набрав, я перевірила літери й кивнула.

«Неправильний пароль». Залишилося дві спроби.

Я вже боялася торкатися клавіатури, коли почула за спиною:

— Бабусю, навіщо вам татів комп’ютер?

Анна стояла у дверях у нічній сорочці, обхопивши подушку. Волосся розкуйовдилося, очі припухли від сну. Зараз вона особливо нагадувала Зінаїду, хоча впертість успадкувала від Максима. Я простягнула руку, покликала її до себе. Вигадувати нічого не стала, лише подробиці, здатні налякати дитину вночі, залишила при собі.

— Тут татові документи. З ними ми зможемо захистити будинок. Але відкрити їх не виходить: потрібен пароль.

Вона подивилася на ноутбук, потім на мене.

— Спробуйте «чотири скарби». Спочатку цифра, потім слово, без пробілу.

Ми з Кирилом завмерли.

— Аннусю, звідки ти це взяла?

— Тато іноді повторював: «Чотири скарби», — Анна знизала плечима. — Якось я запитала, про що він. А він відповів: «Це, доню, пароль від найважливішого в моєму житті. Згодом зрозумієш».

Я глянула на Кирила. Він не ворушився.

— Мені здавалося, це про нас, — вела далі Анна. — Про мене, Павла й Ліду. Але ж нас троє. Я ніяк не могла зрозуміти, чому чотири.

Четверо дітей. Максим говорив про всіх чотирьох.

Повернувши ноутбук до себе, я повільно ввела «4скарби», перевірила написане й натиснула клавішу. Віконце зникло. Натомість відкрилися папки.

Я видихнула, наче досі затримувала подих. Кирило потер обличчя долонями й відкинувся на стільці. Анна стояла поруч і ще не розуміла, до чого допомогла нам отримати доступ, скільки батько зробив заради цих файлів.