Після загибелі сина я виховувала трьох онуків, але в його порожньому будинку зустріла підлітка

«Мамо, якщо лист у тебе, я таки набрався сміливості. Кирило — твій онук. За моє мовчання ти, звісно, сердитимешся. Заслужив. Але який же він добрий хлопець, мамо, весь у тебе! Зінаїда знає і вже любить його. Бачила б ти їх: він називає її „тітка Зінаїда“, а вона ховає від нього мокрі очі. На Новий рік будемо всі разом. Онуків у тебе тепер четверо — готуйся! Ти завжди любила, коли в домі повно людей. Люблю тебе. Максим».

Прочитавши листа знову, я затримала погляд на підписі. Зінаїда знала. Прийняла старшого сина чоловіка, не відвернулася, не стала сваритися й вимагати вибору. Вони вже вигадували, як об’єднати нас, а я навіть не здогадувалася.

Я плакала не криючись, сидячи в синовому кріслі. Біль від їхньої смерті змішався з вдячністю до невістки — такою, що для неї не знаходилося слів. І ще мучила думка: три місяці Кирило був сам. Спав де доведеться, ховався тут, їв те, що знаходив. А до мене — лише двадцять хвилин їзди.

Він стояв поруч, наче не наважувався наблизитися. Я склала аркуш, витерла обличчя й простягнула йому руку.

— Сьогодні я забираю тебе до себе. Там троє дітей, і їм треба познайомитися зі старшим братом.

Кирило поглянув так, наче не вірив почутому. Потім усміхнувся — і переді мною знову опинився молодий Максим.

Документи ми склали назад. Уже спускалися, коли задзвонив телефон: Світлана, Зінаїдина сестра. Я ледве встигла привітатися.

— Раїсо, мені щойно сказали, ти отримала ключі від будинку? Навіщо?

— Степан Григорович передав. Я приїхала оглянути будинок, вирішити, що робити.

— Не ти одна ним розпоряджаєшся. Це спадщина моїх племінників, я теж маю право брати участь. Ми з Богданом уже говорили з рієлтором. Треба продавати, поки можна, і все розподіляти.

Я зупинилася на сходах.

— Світлано, що ти зібралася розподіляти? Документи ще не готові.

— То ними треба займатися, а не чекати. І домагатимемося, щоб дітей віддали нам. Подумай, у твоєму віці ростити трьох — від цього ні тобі, ні їм не краще. Давай домовимося без сварок.

Від того, як міцно я стиснула телефон, заболіли пальці.

— У дітей є їжа, одяг, вони ходять до школи. Вони зі мною й залишаться. Нікого я не віддам.

— Це не тобі вирішувати. І ще: мені відомо, що туди ходять сторонні. Будь обережніша. Якщо хтось надумав примазатися до спадщини племінників, сама заявлю в поліцію.

Відповісти вона не дала — роз’єдналася. Я поглянула на екран: виявляється, випадково ввімкнула гучний зв’язок. Усе чув і Кирило. Він стояв на сходинку вище за мене, зблідлий, опустивши руки.

— Вона про мене, так? Що я примазався до спадщини?

— Вона з тобою навіть не знайома. Але розмов усе одно не уникнути. — Я повернулася до нього. — Кириле, ти Максимів син, мій онук. Ми прочитали листа, бачили підтвердження, решту доведемо до кінця. У моєму домі тебе ніхто не скривдить.

Він кивнув, але з його обличчя я бачила, як важко йому в це повірити.

Наступний дзвінок застав мене вже біля вхідних дверей, коли я їх замикала. Степан Григорович зазвичай не квапився, говорив спокійно. Тепер у його голосі я почула напруження.

— Раїсо, приїжджайте завтра зранку. Зі спадщиною Максима серйозна халепа.

Я опустила ключі в сумку.

— Що сталося?

Адвокат відповів не відразу, і за цю паузу мені стало тривожно.

— Одна людина висунула вимогу щодо великого боргу вашого сина. Хоче отримати гроші зі спадщини. Насамперед коштом будинку.

Уночі я майже не склепила очей. Лежала, дивлячись у стелю, слухала Лідине сопіння за стіною. Павло щось пробурмотів уві сні, потім знову затих. Кирило ліг на дивані в кімнаті — сам наполіг, щоб нікому не довелося поступатися йому ліжком. Сказав, що йому й тут добре.

О шостій ранку я встала, а о дев’ятій уже була в адвоката. Степан Григорович подав мені каву й підсунув папку.

— Тимофій Дубровський, партнер Максима. Він надав папір про борг в один мільйон, нібито підписаний сином за чотири місяці до аварії. Нарахував відсотки — вийшло понад два мільйони. Їх і вимагає стягнути з майна, що залишилося.