Життя без прикрасВона спіймала таксі. Людмила винаймала однокімнатну квартиру на околиці вже третій рік. Двері відчинила, розкинувши руки для обіймів.
— Господи, на тобі лиця немає! Заходь, зараз чаю зроблю.
На кухні подруга дивилася на Марину з тривогою. Повна, рудоволоса, років тридцяти, вона чекала пояснень.
— Ну, розповідай.
Марина видихнула й розповіла все від самого початку: влаштування на фірму, попередження старенької, ніч поза домом, пожежу, фотографії, відвідини поліції. Людмила слухала з роззявленим ротом, раз у раз ойкала.
— Ти не жартуєш? Виходить, вони збиралися тебе вбити?
— Судячи з усього, так.
— І що тепер робити? Може, сховатися десь? Із міста поїхати?
— Ні, слідчий попросив залишатися на зв’язку. Вони займуться розслідуванням, а мені треба дочекатися, що з’ясують.
Людмила похитала головою.
— Жах. Залишайся в мене, скільки знадобиться. Диван розкладемо, постіль є. Тільки бережи себе, гаразд? Не хочу, щоб із моєю найкращою подругою щось сталося.
— Дякую, Людо. Добре, що ти в мене є.
Вони обійнялися. Марина ледве стримала сльози. Ні, розкисати зараз не можна. Потрібно витримати й дочекатися.
День тягнувся в тривозі. Лежачи на дивані, Марина дивилася в стелю й знову перебирала події останньої доби. Ще вчора вранці були квартира, робота, звичні справи. А сьогодні від усього цього — попіл та запитання.
Близько восьмої вечора зателефонував Ковтун.
— Марино Олександрівно, є результати експертизи. Пожежу влаштували навмисно. Бензин у каністрах ховали в підвалі. Осередок займання виявлено біля вашої квартири; застосовували легкозаймисту рідину, ймовірно бензин. Загорілися третій і четвертий поверхи. Найбільше дісталося вашій квартирі — там виявлено найвищу концентрацію речовини.
— Отже, метою була я? Мене хотіли вбити?
— Схоже, саме так. Завтра почнемо опитувати ваших колег, поки що під виглядом звичайної перевірки. Ні директору, ні решті не повідомляйте, що ви живі й зверталися до нас.
— Гаразд. А про результати коли зможу дізнатися?
— Я вам телефонуватиму. Якщо виникне щось термінове, телефонуйте мені будь-коли.
Марина подякувала йому й завершила дзвінок. Людмила весь цей час сиділа поруч, нервуючи в очікуванні.
— Ну, що сказали?
— Підпал підтвердився. Поліція береться до справи.
— Може, все-таки поїдеш? До батьків, наприклад?
— Нікуди. Мама п’ять років тому померла. Батька я не знаю, інших родичів теж немає.
— Тоді залишайся тут. Разом усе ж безпечніше.
Полягали пізно. На сусідньому ліжку крутилася Людмила, а Марина лежала без сну, прислухаючись до неї. Думки поверталися до завтрашнього дня: як Анатолій Віталійович сприйме звістку, що вона врятувалася, що зробить Руслан.
Уранці в середу пролунав сигнал СМС. Марина прокинулася й побачила номер Юлі, секретарки з роботи.
«Марино Олександрівно, це Юля з „Мегаконсалту“. Ви на роботу не прийшли. Анатолій Віталійович запитує, чому вас немає».
Марина завмерла над екраном. Залишити повідомлення без відповіді чи все-таки написати?
«Юлю, у мене надзвичайна подія. Згорів будинок. Працювати зараз не можу».
Юля відповіла: «Як згорів? Господи, а ви як?»
«Зі мною все гаразд. Скажи Анатолієві Віталійовичу, що мені потрібно кілька днів: треба розібратися з житлом, із документами».
«Добре, скажу. Співчуваю вам. Тримайтеся».
Марина вимкнула телефон. У дверях стояла Людмила з кавою.
— Хто писав?
— З офісу. Хочуть знати, чому мене на роботі немає.
— І ти відповіла? Тепер же можуть шукати тебе.
— Про пожежу сказала. А про те, що знаю про підпал, — ані слова.
Людмила кивнула й подала їй кухоль.
— Пий. Будемо міркувати, що далі робити.
За вікном хмурилося небо, затягнуте важкими хмарами. Через дві години після повідомлення Юлі Марина все ще сиділа на кухні. Допивала третю чашку кави, намагалася впорядкувати думки. Чекати без діла більше не могла: потрібно було щось робити.
Людмила увійшла з ноутбуком.
— Я ось про що подумала. Директор у тебе про акти без підписів запитував. А копії залишилися?
Марина насупилася.
— В офісі, на робочому комп’ютері. Тільки туди мені зараз не можна.
— А пошта? Собі нічого не пересилала?
— Бувало. Коли щось не сходилося, надсилала додому, щоб там іще перевірити.
— Подивися скриньку. Раптом збереглося.
Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Благодарю автора за душевный рассказ. Нынешняя жизнь жестока и найти хорошего сострадательного человека ой как не легко. Дай Бог , чтобы и в жизни встречалось больше таких людей, как Марина.
Щиру радість за головних героїв.Хай усі старенькі відчують задоволення, радість й щастя на схилі літ. Але відбувається це завдяки таким людям, як Марина.