Життя без прикрасМарина подивилася на апарат, потім на Антоніну Василівну.
— Дякую вам. Якби не ви… Ви мені життя врятували.
Старенька всміхнулася беззубим ротом.
— Ти щодня до мене з добром приходила. От воно тобі й повернулося. Іди мерщій, донечко, не зволікай, поки вони не дізналися, що жива залишилася.
Марина підвелася, сховала телефон у кишеню. До найближчого відділення поліції було десять хвилин пішки: вона не раз проходила повз і згадала адресу. Дорогою зателефонувала Людмилі, сказала, що з нею все гаразд, подробиці пояснить потім. Подруга вимагала зустрітися; Марина пообіцяла набрати її ввечері й закінчила розмову.
У старій цегляній будівлі за столом чергового сидів байдужий чоловік середніх літ. Марина підійшла до нього.
— Я хочу заявити про замах на вбивство, — сказала вона твердо.
Черговий підвів голову й оглянув її, наче оцінюючи, потім указав, куди йти.
— Третій кабінет коридором. Слідчий зараз там.
Марина постукала.
— Заходьте.
Табличка називала слідчого: Ковтун Сергій В’ячеславович. Йому було близько сорока п’яти років; у волоссі виднілася сивина, сірі очі дивилися уважно.
— Сідайте, я вас слухаю. — Він показав на стілець по інший бік столу.
Марина сіла й почала пояснювати, що привело її до поліції. Почала з роботи в «Мегаконсалті», потім розповіла про Антоніну Василівну: та попередила її, щоб не ночувала вдома. Марина послухалася, а вночі в будинку сталася пожежа. Тепер у неї був телефон старенької зі знімками чоловіків біля під’їзду й підвалу. Вона намагалася говорити спокійно й нічого не пропустити, передати не лише саме попередження, а й усе, що дізналася після пожежі. Ковтун слухав, робив записи в записнику; зрідка йому потрібно було щось уточнити, і тоді він ставив запитання.
Коли розповідь закінчилася, він простягнув руку.
— Дайте поглянути на телефон.
Марина дістала апарат старенької. Слідчий узяв його й почав збільшувати фотографії, розглядаючи обличчя.
— Одного з цих людей ви впізнали?
— Так, це наш охоронець Руслан. Прізвища я не знаю, він недавно влаштувався.
— Тоді телефон вилучимо як речовий доказ, а вам дадуть копію протоколу. Зараз знадобиться заява: викладіть докладно все, що сталося. Потім я зв’яжуся з експертами, які працюють біля вашого будинку. Підтвердять підпал — будемо порушувати кримінальну справу.
— А фірма? Директор?
— Поки рано. Треба підтвердити підпал, з’ясувати, хто його вчинив, а далі шукати замовників. Будемо обережні, щоб вони нічого не запідозрили. — Ковтун підвівся, дістав із шафи бланк і поклав перед нею. — Заповнюйте не поспішаючи. Усе, що пам’ятаєте, зазначте.
Марина взяла ручку й узялася за заяву. Рука тремтіла, літери розпливалися перед очима, але вона змушувала себе точно викладати обставини. Спочатку — влаштування у фірму й щоденні зустрічі з Антоніною Василівною, якій вона давала гроші. Потім — ранкове попередження старенької. Розмова з директором потребувала окремого опису: він приніс акти без підписів замовника, хоча Марина пам’ятала, що отримувала їх підписаними, і сказала йому про це. Вона записала й запитання Руслана про те, де живе: раніше охоронець майже з нею не розмовляв, а тут несподівано зацікавився її районом. Далі зазначила адресу офісу й імена колег. Усе, що могло мати значення для слідства, мало залишитися в заяві.
На заяву пішло сорок хвилин. Ковтун прочитав її й схвально кивнув.
— Підпишіть ось тут. І скажіть, де збираєтеся жити? Квартира згоріла, повертатися нікуди. Хтось із рідних чи друзів може вас прийняти?
— До Людмили можу поїхати. Це моя подруга.
— Добре, залиште її контакти, щоб я міг вас знайти. — Він серйозно подивився на Марину. — Тільки прошу вас бути обережною. Дізнаються, що ви врятувалися, — можуть спробувати знову. Не ходіть самі туди, де немає людей. Телефон не вимикайте. Відчуєте хоч найменшу небезпеку — одразу телефонуйте до поліції.
Марина кивнула, записала свій номер і номер Людмили. Проводжаючи її до виходу, слідчий обіцяв зателефонувати сьогодні.
Лише на вулиці вона відчула втому. Майже безсонна ніч, охоплений вогнем будинок, заява — а тепер треба було вирішувати, куди йти. Повертатися в офіс здавалося божевіллям. Напевно, Анатолій Віталійович із Русланом чекають повідомлення про її смерть. А якщо дізнаються, що вона вижила…
Марина набрала Людмилу. Після другого гудка почула:
— Маринонько, нарешті! Що в тебе сталося?
— Людо, можна до тебе? Мені б переночувати. Мабуть, навіть кілька днів пожити.
— Звісно, можна. Негайно приїжджай!
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Щиру радість за головних героїв.Хай усі старенькі відчують задоволення, радість й щастя на схилі літ. Але відбувається це завдяки таким людям, як Марина.