Життя без прикрасПоліцейський віддав їй папірець і повернувся до колег. Марина сховала номер у кишеню, знову глянула на годинник. Пів на сьому. Через пів години треба бути біля метро.
Вона викликала таксі. Усю дорогу дивилася у вікно, намагаючись осмислити одну-єдину ніч, за яку втратила дім. Квартиру знищено. Хтось хотів її вбити — іншого пояснення Марина вже не знаходила. Пожежа почалася на її поверсі, у її квартирі. Поліцейський чекав висновків експертів, вона ж була переконана: це зробили навмисно.
За п’ять сьома таксі зупинилося біля станції. Марина розплатилася, вийшла й оглянула знайоме місце.
Біля газетних кіосків і кавового ятка, поблизу входу в метро, усе було як завжди. На потертому картоні сиділа Антоніна Василівна. Помітивши Марину, вона кивнула; та підійшла й присіла перед нею навпочіпки.
— Антоніно Василівно, я…
— Знаю, донечко. Господи, добре, що ти мене послухала. — Старенька говорила рівно, хоча руки в неї тремтіли. З потертої сумки, що лежала поруч, вона вийняла дешевий телефон. — Ось, поглянь.
Марина взяла телефон. На екрані був погано розбірливий нічний кадр: заднє подвір’я будинку, на яке падало тьмяне світло ліхтаря. Вона почала вдивлятися в зображення. На знімках були двоє чоловіків біля під’їзду, ті самі постаті біля входу до підвалу; один із чоловіків тримав каністру. Обличчя вийшли змазаними, за ними поки не можна було зрозуміти, хто потрапив в об’єктив. Але обриси самої будівлі Марина впізнавала.
— Це ж мій будинок, — прошепотіла Марина, впізнаючи обриси будівлі.
— Твій, донечко. Вони й позавчора сюди приходили, і вчора ввечері, близько десятої. Я в сусідньому будинку ночувала, у під’їзді. Вийшла повітрям подихати, дивлюся — двоє мужиків до твого під’їзду крадуться. В одного каністра. Тут уже я зрозуміла: щось негаразд. Телефон дістала, знімати почала. Вони спустилися в підвал, пробули там хвилин п’ятнадцять. Коли вийшли, ще одна каністра в них була. Сходами в під’їзд піднялися, потім звідти вибігли, каністри з собою, і за будинком зникли. Тут зайнялося. Я в усі двері дзвонила, кричала, що пожежа. Хтось пожежників викликав.
Марина почала гортати фотографії. Ось чоловіки виходять із підвалу: один обсмикує куртку, другий озирається. На наступному кадрі світло ліхтаря падає на повернуте обличчя.
Руслан. Охоронець з офісу.
Марину обдало холодом зсередини.
— Я знаю цього чоловіка, — насилу промовила вона. — У нас у фірмі працює, охоронцем.
— Я так і гадала, — кивнула Антоніна Василівна. — Недарма він кілька вечорів біля твого будинку крутився. Ім’я твоє згадував. Казав: «Скоро Марині кінець. Завтра все закінчиться». Видно, знаєш ти щось, донечко, раз їм знадобилося тебе прибрати.
— Нічого я не знаю! — Марина міцніше стиснула телефон. — Я бухгалтерка. Моя робота — вести документи.
— Отже, у паперах цих щось таке, що їм спокійно жити заважає. Пригадай гарненько. Може, потрапило тобі на очі зайве? Або заговорила про те, про що, на їхню думку, не слід було?
Марина намагалася згадати все, що відбувалося на роботі. Учорашню розмову з Анатолієм Віталійовичем, акти без підписів… Вона пам’ятала їх підписаними, а він раптом сказав, що, можливо, сам плутає. Дивна реакція. І ввечері Руслан опинився біля її будинку з каністрою.
— Учора вдень директор приніс акти, — повільно заговорила вона. — Запитав про три документи: чому на них немає підписів замовника. Я сказала, що отримувала їх із підписами. Він після цього якось напружився й пішов.
— Зрозуміло… Схоже, липові папери через тебе проводять. Бояться, що ти розбіжність помітила й до їхніх справ докопаєшся. От і надумали позбутися, перш ніж ти до податкової чи поліції звернешся.
Повз ішли люди, але Марина їх не помічала. Вона все ще сиділа навпочіпки; паморочилося в голові. Невже її використовували для фіктивних документів? Вони проходили через її руки, вона нічого не бачила — а тепер виявила невідповідність і стала небезпечною.
— Що ж мені тепер робити? — Марина підвела очі на стареньку.
— До поліції йди. Телефон їм віддай і все розкажи. Палії на знімках, докази є. Нехай з’ясовують.
— А ви як без телефона залишитеся? Він же ваш.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Щиру радість за головних героїв.Хай усі старенькі відчують задоволення, радість й щастя на схилі літ. Але відбувається це завдяки таким людям, як Марина.