Життя без прикрасМарина написала Людмилі: «Сьогодні ночую не вдома. Поясню потім».
За хвилину надійшла відповідь: «Невже нарешті мужика собі знайшла?»
Відповідати Марина не стала. Лягла, втупилася в стелю. З вулиці долинали гудки машин, голоси, міський шум. Вона заплющила очі, але заснути не вдавалося: згадувалися слова Антоніни Василівни, розмова біля кулера, березневі документи.
Вона намагалася пов’язати все докупи. Припустімо, у фірмі роблять щось незаконне, а їй випадково стало про це відомо. Але ж нічого вона не знає. Проводить папери, веде облік — звичайна бухгалтерська робота.
Марина різко сіла. А якщо через неї оформлюють фіктивні документи, користуючись тим, що вона цього не помічає? Тут-таки відкинула цю думку: безглуздя, вона все перевіряє двічі. Хоча з актами саме так і вийшло. Під час перевірки підписи були. Тепер зникли. Виходило, папери хтось підмінив. Тільки навіщо — Марина не розуміла.
Задрімати вдалося лише близько півночі. Уві сні знову був офіс, нескінченні стоси паперів. Варто було їй відвернутися, як чиїсь руки починали виправляти цифри у звітах. Образи змінювали один одного, сон не приносив спокою.
Різкий звук розбудив її. На тумбочці вібрував телефон. Марина схопила його: четверта ранку, телефонує Людмила.
— Алло? — пробурмотіла вона спросоння.
— Марино! Ти жива? — У голосі Людки була паніка.
— Жива, звісно. Ти чого?
— У тебе будинок горить! У новинах показують, сирени, пожежники вже там. Ти де?
Марина сіла; серце закалатало.
— Зачекай, що ти сказала?
— Пожежа у твоєму будинку. Третій і четвертий поверхи. Ти вдома була?
— Ні… Я в хостелі. Писала ж тобі.
— Господи, слава богу. Марино, що в тебе відбувається?
Не відповівши, Марина схопилася й квапливо одяглася. Схопила куртку, відчинила електронний замок. Ключ кинула на стіл адміністратора й вибігла з хостелу. Спустившись сходами на вулицю, викликала таксі.
Назвала домашню адресу. Поки машина мчала нічним містом, Марина дивилася у вікно, не вірячи тому, що відбувається. Пожежа. У її будинку. Саме в її будинку. Саме на її поверсі. Вона мала спати там, у квартирі на четвертому.
Таксист щось говорив — до неї не доходило ані слова. Згадувалося лише обличчя Антоніни Василівни та її наполегливе: «Не йди додому».
Біля будинку блимали вогні пожежних машин. Над натовпом здіймався дим. Марина вийшла з таксі й повільно наблизилася. На четвертому поверсі лютувало полум’я. Пожежники спрямовували на нього шланги, лилися потоки води, але вогонь не вщухав.
Вона завмерла. Поруч юрмилися сусіди: одні плакали, інші говорили телефоном. Марина впізнала Миколу Аркадійовича з п’ятого поверху, молоду сім’ю з близнюками з другого. Усі були приголомшені.
— Марино! Ти не постраждала? Господи, слава богу! А ми думали, ти вдома!
Гукнула сусідка знизу, Галина Владиславівна, жінка років шістдесяти.
— Ні, я в подруги ночувала, — машинально збрехала Марина.
— Як же добре, що тебе не було. У тебе ж усе вигоріло. І в Бойків. Вони ледве вибратися встигли, з опіками до лікарні забрали.
Марина кивнула. Сказати нічого не змогла. Квартира, меблі, документи, речі… Книжки, які вона збирала стільки років. Усе згоріло.
Вона залишилася жива. Послухалася Антоніни Василівни — і залишилася жива.
Тремтячими руками Марина дістала телефон. За двадцять п’ята. Для зустрічі ще рано: старенька веліла прийти вранці, обіцяла все пояснити. Треба дочекатися світанку.
Відійшовши від людей, Марина притулилася до сусіднього будинку й заплющила очі. Попередження, сьогоднішня пожежа, її квартира. Вона вже не могла вважати це збігом.
Небо повільно світлішало, рожевий колір змінювався сизо-бузковим. Марина залишалася біля будинку й дивилася, як пожежники гасять останні осередки вогню. Близько шостої ранку до неї підійшов молодий поліцейський, стомлений після безсонної ночі.
— Шульга Марина Олександрівна? — уточнив він, звіряючись із записником.
— Так.
— Квартира 42, четвертий поверх, належить вам?
— Мені.
— Коли почалася пожежа, вас там не було?
— Ні. Я в подруги ночувала.
Він зробив запис.
— Вам пощастило. Бойки, ваші сусіди, у лікарні. Ледве врятувалися. Не припускаєте, через що могло зайнятися?
Марина похитала головою. Можна було розповісти про стареньку, про дивну заборону повертатися додому. Але як це звучатиме? Їй самій ще вчора це здавалося маячнею.
— Не знаю, — сказала вона.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.