Життя без прикрасВипроставшись, Марина розгублено дивилася на неї. Але Антоніна Василівна вже відвернулася, наче більше говорити не було про що. У горнятко впала чиясь монета. Старенька звично кивнула, перехрестилася.
Марина побарилася ще кілька секунд і попрямувала в метро.
Дорогою вона перебирала сказане. Може, це лише старечі фантазії. Але якщо Антоніна Василівна щось побачила чи почула? Тоді чому не пояснила відразу й чому не можна повертатися саме сьогодні? Відповідей не було; розмова знову й знову прокручувалася в голові.
У бізнес-центрі Марина піднялася на третій поверх і штовхнула двері з табличкою «Мегаконсалт». У приймальні, втупившись у телефон, сиділа Юля. Секретарці було років двадцять п’ять, і екран займав її більшу частину дня.
— Привіт, — буркнула Юля, навіть не підвівши очей.
— Привіт.
Марина пройшла до свого крихітного кабінету. Рахунки, накладні, акти звіряння — звичайна робота, за якою раніше вдавалося заспокоїтися. Сьогодні вона не допомагала. Над документами нав’язливою луною звучало стареньчине: «Не йди додому». Слідом згадувалося прохання переночувати деінде.
Ближче до полудня Марина вирішила відволіктися й вийшла в коридор по воду. Біля кулера зустрівся Руслан, охоронець років сорока з квадратною щелепою та коротко підстриженим волоссям. Він з’явився у фірмі близько півтора місяця тому. За цей час вони майже не розмовляли — віталися вранці, та й годі.
— Припікає сьогодні, — сказав Руслан, підходячи слідом.
— Так, весна рано прийшла, — відгукнулася Марина й налила води.
Він теж наповнив склянку.
— Слухай, ти в якому районі живеш?
Марина насторожилася. Від нього вона такого запитання не очікувала.
— Тобі навіщо?
— Та нічого, цікаво. До роботи далеко?
— Нормально добираюся. Метро поруч.
Адресу вона уточнювати не стала. Руслан кивнув, допив воду й пішов назад до входу. Марина залишилася зі склянкою в руці, дивлячись йому вслід. Раніше він її життям не цікавився. Тепер це несподіване запитання здалося підозрілим.
Повернувшись до документів, вона намагалася працювати, проте думками весь час поверталася до Антоніни Василівни. До обіду майже переконала себе не надавати значення безглуздому попередженню. Хіба мало що може уявити літня людина. Тільки тривога від цих доводів не минала.
О третій годині дня до кабінету зайшов Анатолій Віталійович. Стурбований, із текою в руках, він улаштувався на стільці навпроти столу.
— Марино, хочу запитати щодо березневих актів. Ви їх перевіряли?
Вона взяла теку й перегорнула папери. Знайомі акти виконаних робіт: минулого місяця вона їх опрацьовувала.
— Перевіряла. Що вас бентежить?
— На трьох немає підпису замовника. Ви це помітили?
Марина насупилася й переглянула документи уважніше. Справді, на трьох актах не було підписів замовника. Дивно: такі речі вона перевіряла завжди.
— Ні, такого я не бачила. До мене вони надійшли з підписами. Я ще за реєстром спеціально звіряла, тому пам’ятаю.
Анатолій Віталійович почухав потилицю.
— Ну, добре. Можливо, я сам щось переплутав. Дякую.
Двері за ним зачинилися, а Марина й далі дивилася на них. Вона пам’ятала ці папери підписаними. Помилка, звісно, можлива, але тут вона навряд чи помилялася: за п’ятнадцять років звикла помічати деталі.
До кінця дня напруження тільки заважало. Марина ловила себе на тому, що прислухається до того, що відбувається за дверима; кроки в коридорі змушували здригатися. О шостій вечора вона нарешті зібрала речі й пішла.
Ліхтарі вже світили, надворі стемніло. Ноги самі несли до метро звичною дорогою, аж раптом Марина зупинилася посеред тротуару. Перехожим доводилося її обходити.
«Не йди додому». Можна було відмахнутися від слів старенької, вважати їх дивацтвом. Але Марина бачила її страх — непідробний, справжній. Згадався й Руслан, якому раптом знадобилося знати, де вона живе. І три акти, підписів на яких тепер не було.
Марина дістала телефон. У браузері знайшлися недорогі хостели поблизу; один підходив і за ціною, і за відстанню. Вона забронювала місце до ранку, заплатила карткою й пішла за адресою.
Хостел містився в старому будинку. Сонна дівчина з рожевим волоссям видала електронний ключ: кімната на чотирьох, другий поверх. Марина піднялася й відчинила двері. Два двоярусні ліжка, нікого. Кинувши сумку на нижню койку, вона сіла й стала дивитися на стіну.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.