Життя без прикрасВідкривши звіт, вона пробігла очима рядки з доходами й витратами фірми. Орендна плата, зарплати, купівля обладнання — усе звичне. Стоп.
Консультаційні послуги фірми «Вектор». Вісімсот дев’яносто тисяч.
За консультації — майже мільйон. Марина насупилася: цей платіж вона проводила сама. Ще тоді здивувалася, навіщо їхній маленькій фірмі такі дорогі послуги. Але Анатолій Віталійович наполіг, пояснивши, що це важливий партнер.
— Людо, поглянь. — Вона повернула ноутбук до подруги. — Майже мільйон за якісь консультації. Тобі це не здається дивним?
Людмила примружилася, читаючи рядок.
— Тут не дивина, а привід насторожитися. Для вашої контори сума величезна. Що це за «Вектор»?
— Не знаю. Я платіж за документами провела.
— Пошукаємо.
Людмила забрала ноутбук, набрала назву. Пошук видав кілька товариств із такою назвою, але їхні ідентифікатори не збігалися із зазначеним у документах Марини. Насупившись, вона ввела вже сам ідентифікатор.
— Дивись, тепер номер збігається. Це та фірма, яка зазначена в тебе в документах. «Вектор» зареєстрували два роки тому. Далі юридична адреса… — Людмила урвалася, читаючи знайдені відомості. — Офіс розташований у житловому будинку на околиці. Директором записаний Шаповал Денис Максимович. Вид діяльності — консультаційні послуги, тобто саме ті, за які ви переказували гроші. А от сайту в них немає. І телефон тут не вказаний.
— Фірма-одноденка? — припустила Марина.
— Дуже схоже. Ще й статутний капітал мізерний. Реальних активів жодних. Звичайна схема переведення грошей у готівку: за паперами платять за послуги, а гроші насправді виводять з обігу.
Марина хмурилася, обмірковуючи почуте. Отже, Анатолій Віталійович використовував її для оформлення фіктивних операцій, поки вона ні про що не підозрювала. Тепер вона була впевнена: він хотів позбутися її, бо боявся викриття. Розмова про акти показала йому, що невідповідність вона помітила й могла докопатися до всієї схеми.
— Це треба показати слідчому, — сказала Марина й, діставши телефон, набрала Ковтуна.
— Марино Олександрівно? Що у вас? — Він відповів без зволікань.
— Сергію В’ячеславовичу, я переглядала свої документи й знайшла підозрілий переказ. Майже мільйон за послуги, а одержувач, схоже, фірма-одноденка.
— Добре, що знайшли. Надішліть електронною поштою все, що збереглося. Передам до економічного відділу поліції, там перевірять. Ви поки що залишайтеся на місці. На вулицю без потреби не виходьте, не світіться.
— Гаразд. Але я ще маю вам сказати: секретарка написала, запитала, чому мене немає на роботі. Я відповіла, що в мене згорів будинок. Про поліцію нічого не говорила.
— Не варто було відповідати. Тепер їм відомо, що ви живі. Залишається сподіватися, що вони вважають вас приголомшеною пожежею й більше нічого не підозрюють. У нас буде трохи часу. На вечір призначено обшук у «Мегаконсалті». Шукатимемо оригінали документів і комп’ютер вашого директора.
— А Руслана затримають?
— Так, щойно з’ясуємо всі його дані. Фотографії вже вивчають, триває впізнання.
Подякувавши слідчому, Марина закінчила розмову й повернулася до пошти. Усе, що могло знадобитися розслідуванню, вона переслала Ковтуну. Потім закрила ноутбук.
— Тепер тільки чекати? — запитала Люда.
— Так, чекати.
Решта дня минула в очікуванні дзвінка. Марина підходила до вікна, визирала на вулицю, перевіряла телефон — і невдовзі знову поверталася до нього. Час тягнувся нестерпно повільно. Люда намагалася відволікти її: увімкнула серіал, запропонувала зіграти в карти. Але ні дивитися, ні грати Марина не могла; думками вона залишалася з тим, що відбувалося довкола розслідування. Зайняти її чимось подрузі не вдавалося, і в міру очікування напруження лише зростало.
Близько сьомої вечора на екрані з’явилося ім’я Юлі.
— Марино Олександрівно, у нас тут таке! Поліція в офісі!
— Поліція? Навіщо? — Марина постаралася, щоб здивування прозвучало переконливо.
— Не знаю. Обшук влаштували, усе перевернули. Анатолій Віталійович репетує, Руслан узагалі кудись зник. А з вами все гаразд? Може, це пов’язано з пожежею?
— Гадки не маю, Юлю. Я в готелі, займаюся документами, відновлюю їх. Не хвилюйся, вони розберуться.
Завершивши дзвінок, Марина подивилася на Люду.
— Обшук уже триває.
— Швидко взялися. Як думаєш, щось знайдуть?
— Сподіваюся.
Через пів години зателефонував Сергій В’ячеславович.
— Марино Олександрівно, є добрі новини. Комп’ютер директора в нас, фінансові документи за останній рік теж вилучили. Поки що все попередньо, але вже видно фіктивні операції приблизно на п’ять мільйонів. Виводили через кілька фірм-одноденок, «Вектор» серед них.
— Особу охоронця теж встановили, — продовжив Сергій В’ячеславович. — Карасьов Руслан Денисович. Був засуджений за розбій, три роки тому вийшов на волю, потім став охоронцем у Дороша. Зараз шукаємо. Вдома його не виявилося, оголосили в розшук.
— Отже, встиг утекти?
Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Благодарю автора за душевный рассказ. Нынешняя жизнь жестока и найти хорошего сострадательного человека ой как не легко. Дай Бог , чтобы и в жизни встречалось больше таких людей, как Марина.
Щиру радість за головних героїв.Хай усі старенькі відчують задоволення, радість й щастя на схилі літ. Але відбувається це завдяки таким людям, як Марина.