Життя без прикрас— Олексію Петровичу… Антоніно Георгіївно… Ви тут усю ніч були? — Голос у неї тремтів.
— Ми на роботі, Катерино. Де ж нам бути?
Катерина Русланівна передала пакет мені. У ньому лежала стара форма: чорна ватянка, вицвіла до сірого, з наполовину відірваною нашивкою «Охорона» на рукаві. Ще ремінь і вушанка з потертою кокардою.
— Звелів знайти найстарішу, — сказала вона, не дивлячись на мене. — На складі шукала. Ця ще з дев’яностих залишилася. Пробачте.
— Тепла. Гарна форма.
Я натягнув ватянку поверх своєї зварювальної куртки. У плечах вона виявилася тісною, зате вушанка закрила вуха. Георгіївна примружилася, оглядаючи мене.
— Тепер інша річ. На людину схожий.
Капот червоної машини став нам за стіл: просто на ньому Катерина Русланівна розклала трудовий договір. Сторож. Контролер контрольно-пропускного пункту номер три. Тимчасово. Оклад — дев’ятнадцять тисяч двісті. Я поставив підпис.
— Іди, Катерино. До дев’ятої тобі для ради папери підготувати треба. Не бійся нічого, усе ти зробила правильно.
О 7:00 я зайняв місце зовні біля вертушки. Георгіївна була поруч, усередині, біля свого віконця. Через відчинену кватирку вона давала мені настанови:
— Вербицький, спершу перепустка, потім обличчя. Перевіряй, щоб із фотографією збігалося. Немає перепустки — не пускаєш. Хоч би й директор прийшов.
— Хоч би й директор.
— Особливо директора.
Так почалася наша робота.
Уранці тут зазвичай проходило чоловік сорок. Того понеділка набралося двісті. Ще в суботу Руслан Руденко переповів вечерю дружині, та — сестрі із заводської їдальні. До вечора неділі на заводі не залишилося людини, яка не чула б, як батько інженера Вербицького найнявся до директора сторожем. Уранці до цього додалася історія з екскаватором.
В Ольховежі звістки випереджають електрички. До східних воріт ішли навмисне: кому хотілося повитріщатися, кому посміятися, кому побачити на власні очі машину з ковшем над старим ґанком. Біля турнікета вони зустрічали мене.
П’ятеро молодих інженерів із заводоуправління підійшли гуртом. Високий Артем Фролов, із модною борідкою, зареготав, щойно мене побачив. Витяг телефон і спрямував камеру на мене.
— Пацани, гляньте! Директорів сват у сторожі подався! А я думав, Руденко жене!
Решта теж засміялися й дістали телефони. Півколом обступили вертушку, знімали, а я приймав перепустки. Звіряв обличчя з фотографіями, кивав, віддавав документи.
— Проходь.
Артем тицьнув мені свою перепустку. У другій руці він тримав телефон, майже біля мого обличчя. Я подивився на картку, потім на нього.
— На фотографії борода коротша. Гаразд, проходь.
Хтось із компанії хрокнув. Артем почервонів, висмикнув картку в мене з руки й пройшов.
Сива шліфувальниця Єршова, повногруда, у хустці, подала перепустку й раптом зупинилася, вдивляючись.
— Олексію Петровичу? Вербицький? Це ви? — спитала вона неголосно, розгублено.
— Я, Насте. Проходь.
Але вона залишилася переді мною. Переводила погляд із мого обличчя на екскаватор, із нього на Георгіївну у віконці, знову на мене. Обличчя її зморщилося.
— То це ви, Олексію Петровичу… Уночі… Її прохідну…
— Іди, Насте, на зміну запізнишся.
Тимчук, старий слюсар із тремтячими руками, упізнав мене мовчки. Зняв кепку, трохи потримав перед собою й так, із непокритою головою, пройшов турнікет. За ним не рушив до цеху — зупинився біля стіни. Кепку не надів.
Потім підійшов Возний. Колись я вчив його поводитися з пальником. Він подивився на мене й похитав головою.
— Ех, Петровичу… Усе ти проти шерсті, як їжак.
Він теж відійшов до стіни й залишився там. Молоді ще сміялися, ще знімали, проте тепер озиралися на старих. Сміх у них виходив невпевненим: вони не розуміли, чому ті не йдуть працювати.
Михайла я помітив здалеку, о 7:20. Він швидко йшов сам, з опущеною головою, рюкзак висів на одному плечі. На ньому була робоча куртка — ту, гарну, у якій він возив мене на п’ятничну вечерю, він не вдягнув.
Побачивши людей, екскаватор і телефони в руках інженерів, син пішов повільніше. Потім розгледів мене й став, не дійшовши метрів десяти. До нього повернулися всі.
— О, Вербицький! Михайле, давай сюди! — радісно загорлав Артем Фролов. — Дивися, кого зустріли! З батею сфоткаємося на пам’ять!
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.