Життя без прикрасЯ не знав, що він обере. Може, опустить голову, обійде до нових воріт, наче мене не помітив. Може, підійде з перепусткою, пробурмоче привітання й поквапиться повз, не підводячи очей, як у п’ятницю за столом. Я казав собі, що готовий. Казав Олені: краще знати.
А біля вертушки, у цій чужій ватянці, мені було страшніше, ніж будь-коли. Ні перед екскаватором так не боявся, ні при мінус п’ятдесяти.
Михайло рушив до мене. Повільно дійшов до турнікета, дістав картку. Я прийняв її, подивився на знімок і на сина. Блідий, зі стиснутими губами; під очима темні кола, ніби ніч провів без сну.
— Проходь, — сказав я, повертаючи перепустку.
Він забрав її, але через вертушку не пішов. Розвернувся до всіх — до інженерів, до Артема з камерою, до робітників біля стіни. Потім ступив до мене й став пліч-о-пліч, як ми з Георгіївною вночі перед ковшем.
— Це мій батько.
На першому слові голос зірвався, але далі син упорався. Тиша. Артем опустив телефон.
— Мій батько, Олексій Петрович Вербицький. Сорок років тут працював, зварювальником, потім майстром. Ці шрами на руках — від роботи. Він власноруч робив те, що ви тепер у каталогах продаєте. І якщо вам смішно дивитися, як він тут у ватянці стоїть… — Михайло захлинувся повітрям, ковтнув і продовжив тихіше, але чули його всі: — Він за будь-кого з нас кращий. І за мене, і за вас. Хочете знімати — знімайте. Тільки разом зі мною. Я син сторожа.
Я стояв біля сина, і мені бракувало повітря.
Звідки з’явилася Поліна, я не побачив. Підійшла з іншого боку й мовчки узяла мене під руку. Пальто, розкуйовджене волосся, непокрита голова, червоні очі. На людей вона дивилася прямо й спокійно — учителька чекала тиші в класі.
Клас замовк.
Возний першим зняв шапку. Тимчук біля стіни підняв вище руку з кепкою. Настя Єршова стягнула хустку. За ними стали знімати шапки інші чоловіки в робочих куртках — біля стіни, коло екскаватора, перед турнікетом. Робили це мовчки. Чому — я не знав. Може, й вони самі не знали, тільки відчували, що треба.
Молоді стояли з телефонами, не розуміючи, куди їх подіти. Артем повільно сховав свій у кишеню й відвернувся. А Георгіївна сиділа за склом із прямою спиною. По її гострому носі стікала сльоза, і вона її не змахувала.
До екскаватора під’їхала велика чорна машина. З неї вийшов Ярош: довге пальто, портфель, свіжовиголене обличчя. Рано-вранці він повернувся із санаторію, саме до засідання ради, і дорогою вирішив перевірити, що лишилося від прохідної.
Замість очікуваної битої цегли перед ним стояла ціла будівля. Над ґанком завмер ківш. Робітники без шапок, його дочка тримає мене під руку, я у ватянці біля вертушки. Ярош зупинився. Потім на обличчі з’явилася знайома солодка, сита усмішка.
— Ну, діду, узявся до роботи? Хвалю, молодець! — голосно сказав він, підходячи. — Тільки одна прикрість: найняли тебе охороняти, а не роботі заважати.
Він повернувся до решти:
— Що ви тут робите? Уже двадцять п’ять хвилин зміна триває! Якщо через п’ять хвилин вас не буде в цехах — усім прогул!
Люди заворушилися, проте ніхто не пішов. Тоді Ярош глянув на Михайла.
— Вербицький, для тебе окремо повторювати? На робоче місце, кроком руш! І не забувай, із ким зібрався одружитися.
— Тату, за кого мені заміж іти, я вирішу сама, — спокійно відповіла Поліна.
Він глянув на неї так, наче раніше не бачив. Промовчав і знову повернувся до мене. Я простягнув долоню. Він не зрозумів.
— Ваша перепустка.
Ярош засміявся.
— Що?
— Перепустка, Анатолію Євгеновичу. Наказано без неї нікого не впускати. Директора теж.
— Особливо директора, — додала Георгіївна з віконця.
Біля стіни засміялися — спершу неголосно, потім сміливіше. Червоний Ярош повільно поліз у внутрішню кишеню, зціпивши зуби. Тицьнув мені картку. Я звірив фотографію з обличчям і віддав назад.
— Проходьте.
Минувши турнікет, він обернувся на ходу:
— Рада в мене о 9:00. Закінчу — з усіма поговорю.
— Неодмінно поговоримо, Анатолію Євгеновичу, — сказав я йому вслід.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.