Життя без прикрасНа чолі довгого столу вмостився Ярош; праворуч — його заступник із комерційних питань Руслан Руденко. Ліворуч сидів головний інженер Гребінь Петро Станіславович, сивий, тихий, розумний чоловік, який прийшов іще за Гуменюка. Катерина Русланівна приготувала протокол. Був і Луговий з обласного агентства інвестицій, п’ятничний гість директора. Найдалі від усіх, біля вікна, сидів Микита Шаповал. Перед ним лежала товста тека, сусідній стілець був порожній.
Почав Ярош, як завжди, усміхаючись. Увімкнув проєктор, заговорив про ефективність, про продуктивність у розрахунку на працівника. Чотири рази повторив про баласт, який доводиться тягти заводу. Потім з’явився слайд з оптимізацією: сорок штатних одиниць під скорочення, економія фонду заробітної плати за три роки. У сумі було шість нулів.
Далі на екрані показали модернізацію пропускної системи. Фотографія старого третього пункту, що підлягав демонтажу, поруч — зображення скляного турнікета.
— Розібрати мали сьогодні вранці, — сказав Ярош. — Підрядник підвів, із персоналом невелика затримка. За день закінчать.
Наступний слайд стосувався продажу непрофільного майна — ділянки біля річки.
— Покупець зацікавлений, але поки що це попередні переговори. Вартість ринкова, виторг спрямуємо на розвиток.
Він назвав ціну. У листуванні, яке привіз Микита, стояла втричі більша. Різниця лишалася покупцеві як знижка, а директоровому швагрові призначалися п’ять відсотків від справжньої вартості.
Вимкнувши проєктор, Ярош знову всміхнувся і звернувся до юриста:
— Ну що, Микито Олександровичу, можна голосувати? Фонд, гадаю, погодиться. Як завжди.
— Поки зачекаймо, Анатолію Євгеновичу. Голова фонду ще не підійшов.
— Голова? — здивувався Ярош. — Ви ж казали, що фонд — це ви.
— Представляю я. А голова сьогодні буде особисто. Уперше.
Директор поправив краватку. Мабуть, чекав на когось зі столиці. Руденко квапливо пригладив волосся, Луговий випростався на стільці. Микита глянув на годинник.
— Уже підходить.
Двері відчинилися, і я ввійшов у своїй вицвілій ватянці з відірваною нашивкою. Під нею виднілася пропалена брезентова куртка. Уже на порозі голова в мене була непокрита: знята вушанка лишилася в руці.
З прохідної мене відпустила Георгіївна:
— Вербицький, іди. Сорок хвилин тобі. Назад не спізнюйся.
Я зупинився біля дверей. Ярош спершу дивився нерозуміюче, потім упізнав мене. На його обличчі з’явилися роздратування й огида.
— Діду, навіщо сюди заявився? Хто пустив? Засідання триває! Катерино, охорону виклич!
Вона так і сиділа, тримаючи ручку над протоколом.
— Охорона вже тут, Анатолію Євгеновичу. Я охорона.
Микита підвівся й відсунув для мене порожній стілець. Заговорив рівним голосом, як у суді:
— Анатолію Євгеновичу, представляю вам Олексія Петровича Вербицького. Єдиний бенефіціар фонду «Прохідна» за договором довірчого управління, власник Ольховезького арматурного заводу. Голова ради.
Тиша. Секунд п’ять ніхто не промовив ані слова. Ярош дивився на мене без усмішки — за все наше знайомство я вперше бачив його таким. У Руденка випала ручка. Луговий неквапно повернувся до директора, до мене, потім знову до директора. Гребінь відкинувся на стільці й, здається, ледь усміхнувся. Катерина Русланівна перехрестилася.
Я пройшов через кабінет, сів біля Микити й поклав вушанку на стіл.
— Розігруєте, — хрипко вимовив Ярош.
Микита мовчки подав йому копію договору: печатка, мій підпис. Ярош перевів погляд з аркуша на підпис, і з його обличчя я побачив, що він починає розуміти.
До нього доходило не відразу — так холод потроху пробирається крізь валянки. Я заговорив тихо: перекрикувати людей на зборах ніколи не вмів.
— Анатолію Євгеновичу, дайте мені відповідь на одне запитання. Одне. Після відповіді я повернуся до своєї роботи на прохідній. Хто там чергував у 1998 році?
Ярош дивився на мене, потім розгублено кліпнув.
— Про яку прохідну ви кажете?
— Про третю, біля східних воріт. Ви сьогодні збиралися її знести. Хто працював там у 1998-му?
Відповіді не було. Звідки йому було знати.
— Антоніна Георгіївна Трофимова. Їй сімдесят дев’ять років. У вашому списку вона стоїть першою — той самий малоефективний персонал.
Перед ним ліг аркуш із сорока прізвищами й датами народження. Микита пройшовся по ньому червоним олівцем: підкреслив, скільки кожному лишилося до пенсії.
— Ви відібрали тих, кому лишалося працювати від року до трьох. Вирішили заощадити їхні зарплати за ці роки. Тільки звільнення через наближення пенсії — кримінальне правопорушення, Анатолію Євгеновичу. Економією його не назвеш. Не знали? Директорові соромно такого не знати.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.