— А тут, вочевидь, іще одне ваше незнання. За власника не можна ставити підпис, поки він навіть не відає про угоду.
Луговий підвівся.
— Я, мабуть, вас залишу.
Він швидко вийшов, не глянувши на Яроша. Руслан сидів білий, втиснувшись у спинку стільця, і не відривав очей від столу. Я розумів його.
— То ви весь цей час… — заговорив нарешті Ярош. Голос я ледве впізнав: колишньої солодкості в ньому не лишилося. — Чому в п’ятницю нічого не сказали? У мене вдома, за моїм столом. Сиділи й слухали. Навіщо мовчали?
— А коли ви мене про щось запитували, Анатолію Євгеновичу? Дві години обговорювали, у що я вдягнений, які в мене черевики й руки. Запитання, на яке ви хотіли б почути відповідь, за весь вечір не знайшлося.
Він знову замовк. Я звернувся до Катерини Русланівни:
— Сходіть на третю прохідну, будь ласка. Запросіть Антоніну Георгіївну на раду. Будку нехай замкне хвилин на десять — я дозволяю, сьогодні там сторожем працюю я.
Катерина Русланівна вибігла. Близько п’яти хвилин ми чекали без жодного слова. Ярош розглядав руки, що лежали на столі, — білі, м’які. На одному зап’ястку лишався золотий годинник із трьома маленькими циферблатами.
У дверях з’явилася Георгіївна. Ватянка, вушанка, у руці той самий ліхтар: навіть сюди принесла його, уже погаслий. Маленька, сухенька, з прямою спиною, вона зупинилася на порозі, оглянула по черзі всіх. На Яроші погляд затримався, потім перейшов до мене.
— Вербицький, зручно вмостився? Тобі взагалі-то зміну стояти.
Гребінь зареготав так голосно й щиро, що сам затулив рота долонею. Я підвівся, підійшов до Георгіївни й під руку провів її до столу. Микита поступився їй своїм місцем. Вона сіла, а ліхтар поставила поряд із проєктором, просто на поліровану стільницю.
Я сідати не став. Розповів їм про 1998 рік: про північне селище, про дітей у шубах у холодних квартирах, про клапан. Про ночі, які провів тут, у механічному цеху, і про п’ятдесят банок картоплі. Про ніч проти 27 лютого, коли в камері було мінус п’ятдесят.
Я пояснив, звідки взялася позиція №47 у заводському каталозі. Цей клапан тепер випускають тисячами, а придуманий він був тут-таки, у механічному цеху, під час нічної роботи. Працювати мені допомагала картопля, якою годувала ця жінка. За гроші від клапана потім вдалося купити весь завод. Увесь — разом зі столом, за яким вони сиділи, з проєктором, що стояв поряд із її ліхтарем, із кріслом, яке займав директор.
Хвилин десять говорив, не зупиняючись. Стільки слів поспіль я вимовляв лише одного разу: у 1997 році, біля її віконця. Георгіївна за весь цей час не поворухнулася. Тільки ручку ліхтаря стискала дедалі міцніше; під кінець моєї розповіді кісточки пальців побіліли.
— Наш фонд називається «Прохідна». Ви підписували йому звіти всі ці роки, Анатолію Євгеновичу. І жодного разу не поцікавилися назвою. А пояснення ось воно: гроші з’явилися потім. Спочатку були двері. Одна жінка відчинила їх мені, коли всі інші двері виявилися зачиненими. На цьому й стоїть завод.
Вона дивилася на мене мокрими гострими очима.
— Дурень ти, Олексію, — сказала так тихо, що почув тільки я. — Хіба заради цього я тебе пускала?
— Знаю, Георгіївно. Тому й вийшло все це.
Я повернувся до Яроша. Великий, важкий, він і далі сидів у кріслі на чолі столу, тримав перед собою свої м’які білі руки. Але тепер я бачив, як йому страшно. Раніше за директором цієї людини не помічав.
— Анатолію Євгеновичу, директором ви від сьогодні не працюєте. Тимчасово ваші обов’язки перебирає Петро Станіславович. Скорочення скасовую: усі сорок працівників залишаються. Прохідну зносити забороняю. Землю біля річки продавати не будемо. Рішення остаточні.
Він кивнув із таким зусиллям, наче голова раптом поважчала.
— А ці папери, — продовжив я, — про скорочення та оборудку через швагра, сьогодні можуть потрапити до прокуратури. Микита Олександрович усе підготував. Але можуть і залишитися тут.
Ярош підвів очі.
— Чого ви хочете від мене?
Перш ніж відповісти, я подивився на Георгіївну. Злості в її погляді не було: вона розглядала його з якоюсь дивною, пильною цікавістю.
— Нам на завод потрібен сторож. Підеш?
Тиша.



















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.