Життя без прикрас— Нічним, на третю прохідну, до неї, — продовжив я. — На рік. Відпрацюєш — при тобі спалимо документи в грубці. Не відстоїш цей рік — твоя справа.
Він просидів ще хвилину, другу. Потім підняв ліву руку й повільно розстебнув браслет. Важкий золотий годинник із трьома маленькими циферблатами ліг перед ним поруч із ліхтарем: золото біля закіптюженого скла. Він подивився на нього.
— Піду.
Хрипку відповідь ледве можна було розчути.
Георгіївна встала й забрала ліхтар. Якби Ярош підвівся, вона ледве сягала б йому до плеча. Зараз він сидів, а дивилася вона на нього згори вниз.
— О восьмій вечора заступаєш. Гляди не спізнися, запишу. Це тобі не Вербицький, зі мною не побешкетуєш.
Вона попрямувала до виходу. Я підсунув годинник до Яроша.
— Бери. На сторожовій роботі без годинника не можна: зміну хвилина в хвилину передають.
Пішов слідом за нею, а біля дверей обернувся. Ярош до годинника не доторкнувся, усе дивився на нього. Головний інженер підвівся й простягнув мені руку, коли я проходив повз.
— Олексію Петровичу, двадцять років хотів дізнатися, хто вигадав позицію №47. Добре, що я встиг це з’ясувати за твого життя, дякую тобі.
Я потиснув йому руку й розсміявся — уперше за три доби. Ми з Георгіївною повернулися на прохідну: зміна тривала.
Через годину після ради Настя Єршова принесла нам пирогів із капустою. Поставила на підвіконня, подивилася на мене, схлипнула й мовчки пішла. До полудня на заводі вже все знали.
Михайло прийшов о дванадцятій. Зупинився перед турнікетом. Георгіївна визирнула, перевела погляд із нього на мене.
— Говоріть уже. Я відвернуся.
І навмисне повернулася до буржуйки.
Син залишився по той бік вертушки. Між нами були труби, відполіровані чужими долонями. Мовчав він довго.
— Чому ти мені нічого не розповів, тату? — У голосі не було злості. Він був розгублений, мов хлопчик, який виявив, що все життя жив в іншому будинку. — Усі ці роки я працюю на твоєму заводі. Отримую твої гроші. На роботу мене Ярош брав, а завод же твій. Чому навіть у п’ятницю промовчав? Я ж на тебе в машині горлав.
— Бо після такої розповіді ти підійшов би до господаря заводу, — відповів я. — А сьогодні підійшов до сторожа. Ти бачив старого в чужому ватнику, з якого сміються, і все одно став поруч. Михайле, дорожчого за це ти мені за все життя нічого не давав. Ні клапан, ні завод із цим не зрівняються. Якби я сказав тобі правду раніше — так ніколи й не дізнався б.
Він обхопив обома руками трубу, опустив голову. Плечі почали здригатися.
— Тату, це не вранці було. Уночі.
— Що вночі?
Він підвів обличчя. Очі були червоні.
— Поліна о пів на третю зателефонувала. Не спала. Вона ще в п’ятницю чула, як батько домовлявся телефоном про знесення. А вночі побачила у вікно екскаватор: їхав трасою до заводу з увімкненими прожекторами. Поїхала за ним. Біля прохідної побачила вас обох і почала мені телефонувати. Кричала: «Михайле, там твій батько перед екскаватором стоїть!» Я приїхав. На розі за зупинкою стояв, фари вимкнув.
Тут я згадав темну машину. Прийняв її тоді за машину працівника: думав, людина приїхала на зміну заздалегідь.
— Усе бачив, тату, — продовжив Михайло. — Як ківш рушив до даху, як ви стали перед дверима. Як він уперся в стіну просто над твоєю головою. Я бачив усе це з машини, а вийти не міг. Над моїм батьком висіла тонна заліза, а я залишався на сидінні. — Він закрив обличчя долонями. — Боягуз я, тату. Ти перед ковшем стояв, а я сидів. Потім дивився, як ви з цією старенькою їсте картоплю з банки на сходинці, посеред ночі, і ревів як дитина. До шостої години ранку там просидів, поки машиніст не пішов. Потім поїхав додому, перевдягнувся в робочу куртку й пішки подався на завод. Дорогою вирішив: якщо ти будеш біля прохідної, стану поруч, хоч би що потім сталося. Навіть якщо мене звільнять. Навіть якщо Ярош скасує весілля.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.