Марина прийшла продовжити оренду комірки з дошлюбними заощадженнями, але в банку їй розповіли про вчорашній візит чоловіка

— Дімо! Та що коїться, Дімо?! — Материн голос злетів до ультразвуку; колишньої величі в ньому не залишилося.

— Не хвилюйся, мамо. Це банк трохи гальмує.

— Гальмує?! Мене охорона обступила! Картку заблоковано, від тебе нічого не надійшло. Кричать англійською, обіцяють поліцію викликати! Дімо, мене з валізою виганяють на вулицю! Чим платити за апартаменти? А за готель?

Її паніка обдала його, мов цебро холодної води. Ще п'ять хвилин тому впевненість Діми роздувалася до розмірів дирижабля, а тепер із тріском луснула.

— Залишайся там, мамо! Їду до банку, усе з'ясую! — крикнув він, уже біжучи до парковки.

До позашляховика він добіг, вскочив за кермо й натиснув кнопку запуску.

Тиша.

Повторне натискання нічого не змінило: машина мовчала, панель приладів залишалася мертвою.

— Та що це за день такий! — зарепетував Діма й ударив кулаком по керму.

Збоку долинув важкий гуркіт. Повернувши голову, він побачив евакуатор, що повільно, невідворотно вповзав на парковку. Слідом їхала патрульна поліцейська машина. З кабіни евакуатора бадьоро вискочив Віктор Андрійович.

— Вікторе Андрійовичу! Звідки ви тут? — Діма виліз назустріч, замахав руками. — Уявляєте, заглохла!

Тесть підійшов упритул. Співчуття в його погляді не було — він холодно примружився, мов хижак.

— Дімо, нічого не заглохло. Двигун вимкнув я. Відійди від моєї машини. Хлопці, забирайте, — він махнув працівникам евакуатора.

— Що ви робите?! — верескнув Діма, відступивши на крок. — Мені терміново треба до міста! Рахунки заблокували, мати в Дубаї на вулиці!

— І мені тепер твої проблеми вирішувати? — усміхнувся Віктор Андрійович, дивлячись, як підйомні механізми підхоплюють колеса позашляховика. — Пішки походи, Дімо. Для кровообігу корисно. Кажуть, і голова краще міркувати починає.

Під дрібним осіннім дощем Діма залишився на спорожнілій парковці. Машина віддалялася до міста, у кишені надривався телефон. Мати дзвонила без упину: десятки пропущених викликів, голосові повідомлення, у яких паніка вже переходила в істерію.

Лише тепер він почав розуміти: не буде жодних апартаментів. Ні грошей, ні машини в нього теж немає. Діма кинувся до траси — ловити таксі.

Через три години, коли вже смеркало, Марина сиділа за кухонним столом зі слідчим районного відділу та дільничним. Обидва пили чай із колекційних чашок. Вона заздалегідь викликала наряд: знала, що чоловік повернеться, і хотіла зафіксувати спробу проникнення до квартири.