Марина прийшла продовжити оренду комірки з дошлюбними заощадженнями, але в банку їй розповіли про вчорашній візит чоловіка

Спочатку у двері люто загрюкали. Потім у замковій щілині заскреготів старий ключ, який ніяк не хотів повертатися. Ключ не підходив. Удари стали гучнішими — тепер у двері гатили кулаками.

— Марино! Негайно відчини! — голос чоловіка зривався на фальцет.

Дільничний спокійно встав, пройшов до передпокою й відчинив двері. Мокрий, розпатланий Діма з божевільними очима ввалився всередину й одразу вперся в поліцейські погони. Завмер, наче натрапив на невидиму стіну.

— Добрий вечір. Через що галас у під'їзді? — неквапливо запитав дільничний.

Діма перевів погляд із нього на коробки, що сиротливо стояли на майданчику. Потім побачив Марину: вона незворушно підійшла до дверей.

— Зовсім здуріла?! Розблокуй рахунок! — заволав він, наче поліцейського поруч не було. — Маму з готелю не випускають, скандал жахливий! Сидить у холі з речами, за неоплачений лобі-бар тюрмою погрожують. Моя картка не працює, твій ненормальний татусь машину викрав! Гроші на моєму рахунку, розумієш? Ми подружжя, сім'я! Районний суд роками це ділитиме!

Марина знову сперлася об одвірок — уранці вона стояла точнісінько так само. Тільки становище тепер було інше.

— Дімочко, ти Сімейний кодекс із кримінальним сплутав, — відповіла вона з холодним спокоєм. — Забрати мої речі з комірки на зберігання довіреність тобі дозволяла. Привласнити — ні. Ти відправив їх на власний рахунок, щоб потім переказати за кордон третім особам. Це привласнення чужого майна в особливо великому розмірі. Слідчий у мене на кухні вже оформлює матеріали перевірки.

Діма зблід. Показна впевненість ніби стікала з нього на брудний кахель майданчика.

— Який ще слідчий? — ледве ворушачи губами, пробурмотів він.

— Звичайний, державний. Тепер арешт із рахунку може зняти лише суд. Спочатку банк поверне до моєї комірки все, до останньої копійки: скасує незаконну операцію, вчинену з перевищенням повноважень за довіреністю.

Вона простягнула чоловікові роздрукований аркуш — той самий документ, який уранці надійшов від нього.

— А це твоя заява на розлучення. Я роздрукувала її та підписала. На розірвання шлюбу згодна, без претензій.

На папір Діма дивився, мов на отруйну змію.

— Марино, а мама? Їй же треба додому летіти. На зворотний квиток ані копійки немає.

— Вона доросла жінка. Хотіла вкладатися в нерухомість біля Перської затоки — хай тепер вкладе вміння прибирати в квиток додому. Готелів там достатньо, покоївки завжди потрібні.

— Не посмієш!

— Уже. Твої речі зібрані, замки замінені, заява в поліції. Назад дороги немає. Це твої слова, Дімо, я тобі їх повертаю.

Дивлячись у його розгублені очі, що бігали, Марина відступила й зачинила двері. Клацнув замок. Довго зовні нічого не було чути, потім зашурхотів картон: Діма підняв коробки й, важко човгаючи, повільно спустився сходами.

Через місяць до банку надійшла постанова слідчих органів. Транзакцію скасували, і всі долари разом із золотом повернулися до захищеного сховища Марини. Призупинити кримінальну справу вона погодилася лише після того, як Дмитро письмово відмовився від будь-яких претензій.

Світлана Петрівна все ж таки заробила на дорогу додому: тиждень працювала на кухні дубайського кафе. Вистачило на найдешевший квиток із пересадками у двох країнах. Тепер навіть слово «інвестиція» вона зареклася вимовляти.