Життя без прикрас— тихо запитав він.
— Розповім, синочку. Приблизно рік тому я зустріла в парку жінку, з якою колись працювала. У неї донька — засновниця благодійного фонду, що допомагає дітям знайти прийомні сім’ї. Мабуть, їй не можна було втручатися, але вона перейнялася моєю історією. Вона зібрала відомості про сім’ю, де ти ріс, а потім допомогла знайти тебе. Синочку, яким же ти став успішним, розумним. Я завжди пишатимуся тобою.
Анна Петрівна розуміла: син не кинеться їй на шию відразу. Образу й почуття зради неможливо стерти однією розмовою. Але, може, колись він зможе зрозуміти її. А може, й пробачити. Для неї це стало б найбільшою нагородою.
Довгу паузу порушив Дмитро:
— Як ви зараз живете? І як здоров’я? Просто ви маєте… — він зніяковів, не зумівши дібрати м’якших слів.
— Маю вигляд, як у безхатченки? Мені сьогодні вже багато хто це сказав. Ні, на вулиці я не живу, хоча власного житла в мене немає. Батьківську хату я втратила. Діти моєї сестри, мої племінники, обманом відібрали в мене житло. Але ночувати мені є де. Знімаю маленьку кімнатку. Ти не хвилюйся за мене, синочку. Головне, що в тебе все добре.
За розмовою вони не помітили, як промайнув час. За вікнами зовсім стемніло, сніг продовжував падати.
— Можна я відвезу вас додому? — несподівано запропонував Дмитро.
— Так, звісно, Дімочко, — тепло відповіла жінка.
Коли машина в’їхала в спальний район, Анна Петрівна раптом заметушилася:
— Ось тут зупиніть. Мені звідси зовсім близько, кілька хвилин пройти.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.