Чому після одного знімка ресторатор не став викликати поліцію, а зблід і зачинив двері

— Ні, не треба. Дякую, що вислухав. Я молитимуся за тебе до кінця своїх днів.

Дмитро не зводив із неї очей, доки Анна Петрівна не зникла за рогом будинку.

Вона сказала синові майже всю правду. Лише одне приховала — те, про що їй було надто соромно говорити. Насправді довгий час вона була бездомною. Жила в соціальних притулках, ночувала де доведеться. А потім один чоловік, якого вона часто зустрічала у дворі будинку, пожалів її. Він працював двірником. У нього була маленька комірчина надворі, де вміщалися лише інструменти, вузька кушетка й табурет. Саме там тепер і мешкала Анна Петрівна.

Вона опустилася на жорстку кушетку. Ноги гули, голова боліла, але серце було сповнене щастям. Уперше за багато-багато років їй наснився найпрекрасніший сон — сон, у якому вона була поруч зі своїм сином.

За кілька днів у двері комірчини постукали. Анна Петрівна відчинила й завмерла. На порозі стояв Дмитро.

— Як ти мене знайшов, синочку? — приголомшено запитала вона.

— Ти ж мене знайшла. Тепер моя черга, — усміхнувся він і сам не помітив, як перейшов на «ти». — Поїхали.

— Дімочко, куди? — іще дужче розгубилася жінка.

— До нас. Я познайомлю тебе з дружиною й онуками. Уявляєш, у тебе їх троє…

Анна Петрівна ледь не розплакалася від щастя.

— І ще, тримай, — Дмитро простягнув їй зв’язку ключів. — У мене є невелика світла квартира. Там давно ніхто не живе. Тепер житимеш ти.