Життя без прикрасЗавібрував телефон — дзвонила Ніна Калита.
— Юліє, ви зараз де?
— З роботи повертаюся. Уже йду додому.
— Камінський сьогодні вас не зустріне: зайнятий іншою справою. Будь ласка, будьте обережні. Щось станеться — одразу телефонуйте.
— Ніно… Так, добре.
Прибравши телефон, Юлія озирнулася. Під тьмяними ліхтарями нікого не було; їй стало тривожно, і вона пришвидшила крок. Позаду почувся звук двигуна. Машина.
Вона обернулася: чорний позашляховик повільно їхав майже поряд із нею. Опустилося скло. Водія Юлія не знала, зате людину на задньому сидінні впізнала відразу — Денис Сорокін.
— Юліє Іванівно, сідайте до нас. Треба дещо обговорити.
— Не сяду, — відповіла вона, відступаючи.
Позашляховик загальмував, відчинилися дверцята. Двоє кремезних чоловіків у темному вискочили назовні. Юлію схопили за руку, інший охоронець затулив їй рота. Вона рвонулася, намагаючись звільнитися, але впоратися з ними не змогла. Її втиснули в салон між охоронцями, і машина різко рушила.
— Незговірлива ти, Юліє, — сказав Денис, повертаючись до неї. — Навіщо довела до цього? Адже могли домовитися без усього цього. Тепер розмова буде інша.
Юлія мовчала, задихаючись від страху.
За містом позашляховик звернув на ґрунтовку й зупинився біля покинутого ангара. Денис вибрався з машини й кивнув охоронцям.
— Витягайте.
Юлію вивели із салону й підвели до ангара. Усередині було холодно й темно, пахло іржею та вогкістю. Денис увімкнув на телефоні ліхтарик; промінь упав їй на обличчя.
— Зараз уважно мене слухай. Маєш на вибір два варіанти. Підписуєш тут відмову від спадщини — я відвожу тебе назад, віддаю триста тисяч. Розходимося друзями. А вибереш другий… — Він помовчав. — Тоді тебе не знайдуть. Ніхто й ніколи. Дійшло?
Тремтіння не вщухало, але Юлія все-таки заговорила:
— Мене вже шукають. Варто мені зникнути — підозрюватимуть насамперед вас.
— Та нехай. Немає тіла — немає діла. А тіло… — Денис усміхнувся. — Тут поблизу болото, таке глибоке, що там і танк потоне.
Юлія не відповіла. Він вийняв із кишені папери.
— Це відмова. Підписуватимеш?
— Не буду.
Денис подав знак одному з охоронців. Після удару в обличчя Юлія впала, вдарившись коліном об бетон. Сорокін присів біля неї навпочіпки.
— Досі вважаєш, що я жартую? Я вбив Ларису. Повільно, методично. Три місяці я підмішував їй отруту в чай. Дивився, як вона марніє. І мені було начхати. З чого ти взяла, що тебе пожалію?
Губа була розбита. Юлія підвела голову й подивилася просто на нього.
— Убивця. Вас усе одно посадять, хай і не відразу.
Він підвівся й ударив її ногою в живіт. Юлія зігнулася від болю; Денис знову присів.
— Більше питати не стану. Підпишеш чи ні, тварюко, жадібна до чужих грошей?
Вона нічого не сказала. Денис випростався й повернувся до охоронців.
— Машину готуйте. Відвеземо до болота, там закінчимо.
Надворі завили сирени. Денис завмер, охоронці кинулися до виходу, але в ангар уже вбігали озброєні поліцейські.
— Стояти на місці! Руки за голову!
Денис кинувся тікати. Його перехопили, скрутили й замкнули на зап’ястках кайданки; обох охоронців теж затримали. Слідом за поліцейськими з’явився Камінський. Підійшовши до Юлії, він допоміг їй підвестися.
— Як ви почуваєтеся?
— Жива, — насилу вимовила вона.
— Тримайтеся, молодець. Швидку вже викликали.
Сорокіна вивели й посадили в поліцейську машину. Він не зводив із Юлії сповненого ненависті погляду. Вона трималася за Камінського й уперше за довгий час відчувала, що тепер усе буде добре.
Пізніше, у лікарні, лікарі обробили ушкодження. Тоді Олег і розповів, як їх знайшли.
— Телефон Сорокіна був під наглядом. Він виїхав із міста, і ми зрозуміли, що він щось готує. Зв’язалися з місцевою поліцією, узгодили дії. Добре, що встигли.
— Дякую вам. — Юлія притискала до розбитої губи пакет із льодом. — Якби вас не було поруч…
— Не треба зараз про це. Ви залишилися живі, це головне. А на нього чекає тривалий строк: викрадення, погрози, замах на вбивство. І ще вбивство Ширяєвої — основна справа. Думаю, років двадцять отримає.
Юлія кивнула. Біль потроху вщухав. Заплющивши очі, вона згадала Ларису, її обличчя і свою обіцянку. Вона її дотримала.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.