Оксана секунду дивилася на нього.
— Тоді треба зв’язатися з Іриною. Ми працюємо разом, вона має доступ до спільного сейфа.
Номер вона набрала з пам’яті з телефона Степана Аркадійовича. Ірина озвалася відразу; з переляканого голосу здавалося, до неї вже дійшли лихі новини.
— Оксано, це ти? Я цілий день тобі телефоную! Боже, кажуть… Що у вас із Вітьком?
— Іро, допоможи мені, — спокійно перебила Оксана. — На третій полиці нашого сейфа лежить коричнева папка. У ній договір купівлі-продажу квартири й свідоцтво про спадщину. Забери їх сьогодні та збережи в себе. Це важливо.
— Звісно, зараз сходжу. — Попри переляк, у голосі Ірини чулося тепле співчуття. — Але що сталося? Де ти? Ти в порядку?
— Поясню пізніше. Документи візьмеш?
— Так, обов’язково візьму.
Закінчивши розмову, Оксана подивилася на Степана Аркадійовича. Він мовчки сидів із чаєм біля вікна.
— Вона забере.
У відповідь він лише кивнув.
У другій половині дня Микола повіз її до рідного міста. За вікном пропливали знайомі вулиці, будинки з відомими їй тріщинами, магазин, до якого вона заходила щосуботи. Усе залишалося впізнаваним і все здавалося чужим — наче місто зсунули на кілька сантиметрів ліворуч і забули поставити назад.
Микола зупинив машину біля її будинку. Оксана піднялася сходами й дістала ключ із маленької кишеньки пальта: там вона тримала його на випадок, якщо загубить сумку. Вставила в замок, спробувала повернути. Марно. Повторила — те саме. За один день замок уже встигли змінити.
На дверях скотчем прикріпили аркуш: повідомлення про початок судового розгляду щодо поділу майна. Стояли судова печатка й учорашня дата.
Учора. Поки вона лишалася в незнайомому місті без грошей і документів, Віктор уже подавав папери. Отже, він підготувався заздалегідь. Висадив її з розрахунку, а не піддавшись раптовому спалаху. Не відходячи від дверей, Оксана перечитала повідомлення, послідовно розбираючи кожне слово.
За сусідніми дверима почулися знайомі кроки. Ользі Тимофіївні було сімдесят років, вони віталися вже дванадцять років; скільки разів Оксана приймала для неї посилки, допомагала донести сумки. Кроки наблизилися й стихли. Оксана зачекала, та двері не відчинилися. Лише трохи рипнуло біля вічка. Сусідка дивилася й мовчала.
Сховавши повідомлення до кишені, Оксана спустилася. Ковальчук чекав у під’їзді: він приїхав слідом за ними своєю машиною.
— Поставили інший замок.
— Цього слід було чекати, — відповів він, уже набираючи номер. — Викличемо поліцію. Поки суд не ухвалив рішення, ви маєте право перебувати у спільно нажитій квартирі.
За 20 хвилин приїхали два молоді сержанти, один із блокнотом. Майже водночас знизу увійшов Віктор. З майданчика Оксана побачила його в доброму костюмі — спокійного, впевненого, наче він прийшов не сперечатися за квартиру, а пред’явити давно підготовлені папери. Поруч ішла молода темноволоса жінка в гарному дорогому пальті. Вона трималася трохи осторонь, дивилася перед собою без злості й без збентеження, як людина, якій тут належить бути. Оксана відразу впізнала Ларису. Та не сказала ані слова й не намагалася зустрітися з нею поглядом.
На зап’ясті Лариси блиснуло золото з тонким квітковим гравіюванням. Оксана впізнала мамин браслет зі скриньки в спальні. Вона пам’ятала його з дитинства — мама надягала його на свята, і метал дзеленчав об скло. Крім грошей, вкладених у квартиру, від матері залишився лише він. Усередині різко, болісно стиснуло, потім відпустило; лишилася холодна ясність.
Віктор зупинився біля сержантів і спокійно простягнув папери, наче анітрохи не сумнівався у своїй правоті.
— Нотаріально засвідчений договір дарування. А це судова ухвала: до з’ясування обставин відвідувати житло заборонено. Отримано вчора.
Сержант довго читав, потім подивився на Оксану майже винуватим поглядом.
— Суд уже виніс ухвалу. За такого документа ми нічого зробити не можемо.
— Підпис у договорі підроблений, — заперечив Ковальчук. — Є підстави вважати документ фальшивим. Це кримінальна справа.
— Тут стоять печатки, — тим самим рівним голосом відповів Віктор. — Судове рішення, нотаріально засвідчений договір. Адвокат із чимось не згоден — нехай звертається з зустрічним позовом.
Сержант переводив погляд із нього на Ковальчука. Лариса не втручалася; браслет і далі поблискував.
— Він бреше, — тихо сказала Оксана.
— Оксано Петрівно, не тут, — Ковальчук торкнувся її ліктя.
Надвечір Ковальчук додзвонився до Ірини й дізнався, що в сейфі документів немає. Після цього вона перестала відповідати на дзвінки. Минув час, потім другий. Оксана чекала біля телефону Степана Аркадійовича, та екран лишався темним. Лише пізно ввечері з номера Ірини надійшло повідомлення…
