«Оксано, пробач. Я не могла вчинити інакше. Вітя ще вчора зателефонував і пригрозив: допоможу тобі — він повідомить податковій про звіти, які ми з тобою робили у 2022 році. Йому все відомо. Мені страшно».
Оксана прочитала повідомлення двічі. Звіти за 2022 рік… Спершу вона не могла пригадати, потім повернувся той квартал: Віктор просив переглянути звітність маленької фірми, називав це дружньою послугою. Вона перевірила папери й внесла вказані ним виправлення. Порушення було дрібним, не кримінальним, проте неприємним. Ірина була поруч і знала про нього.
Тепер Оксана бачила розрахунок і в тому проханні. Віктор забезпечував собі страховку від кожного. Три роки Іра лишалася запасним інструментом: він знав, що в біді вона допоможе Оксані, й заздалегідь прив’язав її цією історією. Випадковим спалахом тут нічого не пояснювалося. Він вибудував систему.
Виходить, він вважав її проблемою задовго до Лариси й Шевченка-старшого. Від самого початку бачив у шлюбі конструкцію, яку можна терпляче складати по цеглинці, а у потрібний час розібрати. Оксана відклала телефон, деякий час посиділа мовчки, потім пішла до Степана Аркадійовича.
Далеко за північ він усе ще сидів у кабінеті біля вікна з чашкою чаю. На її появу відповів кивком у бік другого стільця. Оксана сіла. За вікном шумів осінній вітер; вони довго мовчали.
— Іра передала документи Вікторові.
— Я цього чекав.
Оксана подивилася на нього.
— Чому ж ви мені не сказали?
— Треба було, щоб ти зрозуміла сама. — Він помовчав. — Здивована?
— Ні. Я злюся.
— Це краще. Злість — паливо, а здивування паралізує. — Він поставив чашку. — Скажи, що думаєш про Шевченка-старшого.
Зібравшись із думками, Оксана відповіла:
— Майже нічого не знаю. Чула прізвище. Забудовник, у місті велика людина. На цьому мої відомості вичерпуються.
— Він будує тут 20 років. Обережний, розумний, на людях бездоганний. Лише в одному помиляється: певен, що тримає доньку на короткому повідку. Так і висловився при мені за вечерею. — Степан Аркадійович похитав головою. — А вона в цьому розумніша за нього: уміє зображати слухняність. Справи веде окремо, часом проти батька. Зараз через твого чоловіка дістається міських контрактів, обходячи його. Він знає не все й вважає, що й досі розпоряджається тим, що відбувається. Помиляється.
— Нам це чимось допоможе?
— Дуже. Дізнавшись правду, він кинеться захищати себе, а не доньку. І Віктор втратить головну опору.
У нічному освітленні обличчя Степана Аркадійовича виглядало ще стомленішим, та очі лишалися ясними й живими.
— Ви прораховуєте кілька ходів наперед.
— Уже сорок років. У моїй справі інакше не вижити. — Він зробив паузу. — Чоловікові здається, що партію майже дограно. Квартиру прибрав із дошки, тебе звільнив заднім числом, замовне звинувачення підготував, кримінальну справу вішає. Вважає, лишився останній хід.
— Який?
— Отримати твій підпис під угодою про поділ майна. Звісно, на його умовах. Однією угодою він закриє всі діри: суд її прийме, справу проти тебе закриють через примирення сторін. І нічого в тебе вже не лишиться за законом.
Оксана ненадовго замовкла.
— Він телефонуватиме. Захоче зустрітися.
— Буде, — погодився Степан Аркадійович. — Важливо, коли це станеться і як ти підійдеш до зустрічі.
Він підвівся й узяв тростину, проте Оксана лишалася на стільці.
— Степане Аркадійовичу, то навіщо вам це? Скажіть справжню причину.
Він довго не відповідав. Потім заговорив тихо, не дивлячись на неї:
— Одного разу я не допоміг людині вчасно. Бачив, що їй погано, сидів поруч і нічого не сказав. Вирішив, що втручатися не варто. Молодий, сам упорається. Не впорався. — Він помовчав. — Відтоді намагаюся не відбуватися мовчанням. Іноді втручання дорого коштує. Та мовчання обходиться дорожче.
Оксана встала.
Наступного ранку Ковальчук без слів поклав перед нею за сніданком роздруківку з місцевого ділового порталу. Оксана взяла аркуш і прочитала його від початку до кінця. Стаття вийшла під заголовком: «Скандал у будівельній компанії. Бухгалтерку підозрюють у систематичних розкраданнях». Під заголовком було три абзаци. Анонімні співрозмовники з компанії, її ім’я та посада, суми нібито викраденого.
Оксана спокійно прочитала три абзаци. Реальних фактів не було зовсім, лише переконливі на вигляд цифри та фраза: «Наразі триває внутрішнє розслідування». Вона опустила аркуш на стіл…
