— Чиє замовлення?
— Редактор давно знайомий із Віктором. Довести зв’язок важко, але він очевидний.
— Навіщо?
— Заздалегідь зіпсувати вам репутацію. Ви прийдете до суду розповідати, як чоловік вас обікрав, а люди вже знатимуть зі статті, наче крали ви. Перше слово цінніше за наступне.
Подумавши, Оксана сказала:
— Поїду до директорів. Компанія почасти наша спільна, я маю голос.
— Не раджу, Оксано Петрівно.
— Знаю. Але все одно поїду.
Офіс «Ковальбуд» займав третій поверх ділового центру. За скляними дверима сиділа дівчина у форменій сорочці. Оксана підійшла до стійки.
— Оксана Коваленко. Мені потрібна рада директорів.
Дівчина подивилася в монітор, на відвідувачку й знову в монітор.
— Зачекайте хвилину.
Хвилина минула, потім друга. З-за скляної перегородки вийшов великий немолодий охоронець. Він виглядав так, наче йому заздалегідь було ніяково за свої слова.
— Оксано Петрівно, у списку працівників вас немає. Пропустити не можу.
— Я прийшла як співвласниця, а не як працівниця.
— Розумію, але мені дали наказ. Прошу вас…
— Коли з’явився наказ про моє звільнення? — рівно запитала вона.
— Цього не знаю.
Ковальчук, який стояв поруч, уже набирав запит у телефоні. Відповідь надійшла за годину: Оксану Петрівну Коваленко звільнили за втрату довіри три дні тому. Під наказом стояв її підпис.
На вулиці перед офісом вона розглядала копію. Три дні тому. Коли вони з Віктором їхали в машині, її вже встигли звільнити заднім числом. Скільки ще існує паперів, які вона нібито підписала? Скільки рішень ухвалили за неї, поки вона сиділа поруч, думаючи, що вони сім’я? Оксана сховала аркуш до кишені й попрямувала до машини.
Увечері Ковальчук знову довго розбирав документи зі Степаном Аркадійовичем та Оксаною. Він діставав папери один за одним, розкладав їх на столі, пояснював зв’язки між датами, підписами й компаніями. Оксана слухала й записувала, не пропускаючи того, що могло виявитися важливим. Степан Аркадійович майже не втручався. Він спостерігав за нею так уважно, наче перевіряв міцність матеріалу на будівництві — можливо, саме так він колись дивився в молодості.
Після відходу адвоката Степан Аркадійович заснув у кріслі. Тепер уже без удавання. Тростина стояла біля підлокітника; втома повернула обличчю весь його вік. Стара людина, давно стомлена й усе ще не здатна зупинитися.
За столом під лампою Оксана залишилася сама. Дати, схеми, імена, суми. Три фірми-одноденки й офшор, дарування квартири товариству «Маяк капітал», звільнення заднім числом, замовна публікація, компанія на її ім’я. Сім підроблених підписів за три роки.
Десь у схемі мала бути помилка. Шахрай здатен зробити 1000 правильних кроків і один хибний: він дивиться на результат. Бухгалтерка стежить за процесом і помічає місце, де цифри не сходяться. Оксана це вміла. Її мовою були документи, які за роки роботи вона навчилася читати разом із тим, чого в них бракувало; міркувати як юристка чи детективка їй не було потреби.
Підписи виглядали надто добре для випадкової підробки. Отже, використовували одне джерело — один оригінальний документ із її підписом. Але який? Вікторові були доступні сотні поточних робочих паперів. Для нотаріально засвідченого договору була потрібна точна копія. Отже, або він дістався оригіналу сам, або хтось відкрив йому доступ до документа, що зберігався. Оксана повільно підтягнула теку й узялася читати все заново.
Опівночі повернувся Ковальчук: Степан Аркадійович викликав його телефоном. Від звичайної неквапливості адвоката нічого не лишилося. Він швидко зайшов і поклав роздруківку на стіл.
— Степане Аркадійовичу, цієї ночі зареєстрували компанію. Засновниця — Оксана Петрівна Коваленко, капітал 3 мільйони. Займається будівельним субпідрядом.
— Що? — Оксана підвела голову.
Адвокат розгорнув перед нею свіжий, годинної давнини витяг із реєстру компаній. Назва, її домашня адреса. Засновниця — Коваленко Оксана Петрівна. Паспортні дані теж її, як і підпис на заяві про реєстрацію.
— Ви не створювали цієї компанії, — сказав Ковальчук. — Капітал, імовірно, провели через підставні рахунки. Перші операції вже пішли, тієї ж ночі. До ранку накопичиться досить, щоб звинуватити вас у шахрайстві та незаконному підприємництві.
Вона дивилася на власні дані в офіційному витягу. Ще вчора цієї фірми не існувало.
— У прокуратурі вже є справа?
— Заяву подали годину тому. Віктор поспішає, і сенс зрозумілий: якщо обвинуваченою ви станете раніше, ніж подасте позов, суд інакше поставиться до ваших вимог. Зустрічний позов від обвинуваченої — слабка позиція, особливо після статті про розкрадання.
— Працює на випередження, — тихо сказав Степан Аркадійович. — Старий прийом: ударити, перш ніж ударять тебе. Тоді супротивникові доводиться виправдовуватися замість наступати…
