Вечір минув у дивній, випаленій тиші. Аліна більше не плакала — ніби сльози скінчилися. Вона перебирала власне життя, як чужі речі в старій скрині: навчання, обране батьком; приятельки, які виявилися не подругами, а частиною зручного кола; Влад із красивими словами й порожнім поглядом; вона сама — двадцять три роки, і за спиною нічого по-справжньому свого, крім прізвища, яке батько тепер міг відібрати так само легко, як колись дав.
Пізно вночі прийшла мати. Сіла на край ліжка, обійняла. Від Валентини пахло домом: чистою білизною, трав’яним чаєм, чимось теплим, дитячим і давно забутим.
— Я скажу тобі одну річ, — тихо почала вона. — Не як мати. Як жінка жінці.
Аліна притулилася до її плеча.
— Твій батько не злий у простому сенсі. Він жорсткий, сліпий. Він усе вимірює вигодою, становищем, тим, хто сильніший. Йому здається, що він карає тебе. Можливо, насправді він карає і себе. Просто не розуміє цього.
— Який у цьому сенс, мамо? Мене відвозять до чужого чоловіка.
— А може, він не зовсім чужий, — прошепотіла Валентина. — Життя буває дивнішим за нас. Іноді воно виводить до світла через такі двері, на які страшно навіть дивитися. Тільки не озлоблюйся. Не проти Микити. Він же не винен, що твій батько все вирішив саме так. Він теж людина. У нього теж є свій біль.
Аліна мовчала. Слова матері повільно опускалися всередину, мов теплі камінці на дно крижаної води.
Валентина тяжко зітхнула.
— Дім він вам купить не з доброти. Він хоче, щоб ти побачила просте життя, злякалася, пошкодувала про колишнє і повернулася до нього навколішки. Не роби цього. Чуєш? Що б не сталося, не повертайся річчю. Краще бути господинею в бідному домі, ніж бранкою в багатому.
Мати поцілувала її у волосся й пішла.
Аліна лягла, але сон не йшов. Нарешті вона простягнула руку, взяла фотографію з тумбочки й поклала поруч із подушкою.
Вранці за нею приїхала машина. Батько сів попереду, поруч із водієм. Аліна влаштувалася на задньому сидінні сама. Мати не вийшла проводжати: у неї раптом заболіла голова. Обидві розуміли, що це означає. Валентина просто не витримала б цього від’їзду.
Спочатку дорога була рівна, широка, звична. Потім машина звернула туди, де покриття ставало вужчим, а за вікнами починалися поля. Дерева стояли в молодій зелені. Була середина травня; повітря здавалося чистим, прозорим, наново вимитим.
Аліна дивилася у вікно і думала лише про одне: попереду на неї чекає чоловік, якого вона знає з однієї фотографії. І від того, як він уперше на неї подивиться, може залежати все її подальше життя.
Коли машина з’їхала на ґрунтівку, швидкість упала. Під колесами зашурхотіло дрібне каміння, потім дорога стала м’якою, прогрітою сонцем колією. По обидва боки тягнулися паркани, за ними біліли сади. На теплих дошках ліниво грілися коти.
Селище виявилося маленьким: одна головна вулиця, кілька нерівних провулків, будинки, городи, тиша.
— Приїхали, — сказав водій….
