Григорій вийшов першим. Окинув вулицю поглядом, яким дивляться на дешеву покупку: з холодною зневагою і задоволенням. Аліна вибралася слідом і відразу відчула, як підбори провалюються в м’яку землю. Вона зняла туфлі й на мить залишилася босоніж на теплому пилюці.
Серце сильно вдарило в ребра.
Це була не дитина. Дитина ще не могла ворушитися. Це був спогад. Той самий сон. Босі ноги. Тепла дорога. Поля.
— Чого завмерла? — обернувся батько. — Взувайся.
Аліна поспішно натягла туфлі.
Біля будинку неподалік на них чекав чоловік із фотографії. У житті він виявився вищим. Руки в нього були великі, обвітрені, робочі. Чиста сорочка, стара, але ретельно випрасувана куртка. Було видно: він готувався. Поголився, зачесався, старався виглядати гідно.
Біля його ніг сидів сірий капловухий пес і з серйозною цікавістю вивчав приїжджих.
— Добрий день, — сказав чоловік. — Григорію. Аліно.
Голос був негучний і рівний. Ні запобігливості, ні нахабства. Микита не простягнув руки, ніби не був певен, чи має право. Просто кивнув.
— Здрастуй, — відповів батько, оглядаючи його з голови до ніг. — Дім покажеш?
Микита трохи зніяковів.
— Це не той дім. Тут моя кімната при медпункті. Той, про який ви говорили, далі вулицею.
— Отже, веди.
Вони пішли втрьох. Григорій поруч із Микитою, Аліна трохи позаду. Микита жодного разу не озирнувся, але вона чомусь відчувала: він пам’ятає, що вона йде слідом. І крок тримає так, щоб їй було зручно. Не надто швидко, але й без навмисної повільності.
Це дивно зворушило її. Людина, яку вона бачила вперше, ніби вже розуміла, як із нею поводитися.
Дім стояв ближче до кінця вулиці. Дерев’яний, колись світлий, тепер посірілий від дощів. Дах цілий, місцями підновлений. Невелике подвір’я, торішня трава біля паркану, сарай, дровітня, порожній курник, криниця з довгою жердиною.
Батько зупинився біля хвіртки й глянув на доньку.
На його обличчі з’явилася усмішка — вузька, стримана, переможна. Він насолоджувався цією миттю.
— Ось, — сказав він голосно. — Подарунок до весілля. Як домовлялися.
Дім не був руїною. Вікна цілі, димар рівний, стіни міцні. Але він був до болю простим. Таким самим, як інші будинки довкола, де люди все життя працювали руками і не чекали від долі зручностей.
І Аліна зрозуміла.
Батько міг купити їй будь-яке житло. Міг поселити її в просторому будинку з великою ванною, теплими кімнатами, меблями, усім тим, до чого вона звикла з дитинства. Грошей у нього вистачило б не на один такий дім. Але він обрав саме цей. Не найгірший, щоб не виглядати чудовиськом. Але й не добрий. Саме такий, щоб принизити настільки, наскільки йому хотілося.
Це був не подарунок. Це була ретельно прорахована насмішка.
— Дякую, — сказала Аліна тихо, не дивлячись на нього.
— Живіть, — усміхнувся Григорій. — Микито, ключі?
