— У мене.
Микита дістав в’язку і відімкнув двері.
Усередині пахло сухими дошками, побілкою і чимось свіжим. Дім явно встигли привести до ладу. Стіни недавно білили, підлогу вимили. На вікнах висіли прості фіранки з дрібними квітами. На кухонному столі стояла банка, а в ній — гілка яблуні з білими пелюстками.
Цей незграбний букет виглядав як вибачення. За порожнечу кімнат, за незручності, за чужий біль.
Аліна підійшла до вікна. За ним був сад: старі покручені яблуні, стежка між ними, паркан, а далі — поле. Рівне, зелене, таке, що ніби йшло без кінця.
— Дім теплий, — сказав Микита в неї за спиною. — Піч добра. Я взимку перевіряв. Кладка міцна. Не змерзнемо.
Він сказав саме так: не змерзнемо.
Не «ви не змерзнете». Не «ти не змерзнеш». Не змерзнемо.
Аліна внутрішньо здригнулася. Він уже говорив про них як про щось спільне. Без натиску, без права, просто приймаючи те, що мало статися.
Григорій пройшовся кімнатами. Їх було три: кухня з піччю, спальня і маленька кімнатка, де Микита, схоже, збирався влаштувати дитяче місце. Там уже стояло старе, але міцне ліжечко. Напевно, він десь знайшов його, випросив або купив за невеликі гроші.
Батько побачив ліжечко і на мить зупинився. Потім відвернувся.
— Ну що ж, — сказав він, вийшовши на ґанок. — Житло є. Не палац, але палацу я не обіцяв. Далі самі.
Він повернувся до Микити.
— Ти зрозумів, про що ми говорили. Повторювати не буду. Донька тепер буде твоєю дружиною. Образиш — дізнаюся.
— Я зрозумів, — спокійно відповів Микита. — Ображати її я не збираюся.
Батько дістав із внутрішньої кишені конверт.
— На перший час. Дрова, їжа, дрібниці. Не балуй, але й голодом не тримай. Шлюб оформимо за дванадцять днів. Усе підготовлено. Без гостей. Свідків привезу сам. Сукню їй підбере мати. Ти приїдеш напередодні.
Микита взяв конверт і не став перераховувати.
— Аліно, — покликав батько. — Залишаєшся тут. Звикай. Що знадобиться, мати потім привезе.
Вона повернулася до нього. На якусь наївну секунду їй здалося, що він обійме її. Хай холодно, незграбно, але обійме.
Він лише кивнув, сів у машину й поїхав, залишивши по собі хмару пилу.
Аліна стояла на ґанку. Уперше в житті вона була по-справжньому сама: у чужому домі, в чужому селищі, поруч із чужим чоловіком. У неї не було знайомих, майже не було грошей, навіть зубної щітки при собі не виявилося — мати мала привезти речі пізніше.
Усе колишнє скінчилося. Починалося інше життя, і Аліна не розуміла, чого в ньому більше: жаху чи дивного, ледь помітного трепету.
Микита стояв на нижній сходинці. Ближче не підходив, ніби відчував межу.
— Аліно, — сказав він обережно. — Я розумію, тобі зараз тяжко. Я не лізтиму з розмовами. Побудь сама, якщо хочеш. Дім тепер твій. Я схожу в медпункт, у мене прийом. Повернуся ввечері. Якщо щось знадобиться, через два двори живе Ганна. Вона добра, допоможе.
Аліна кивнула. Голос кудись зник…
