Микита вже збирався піти, але раптом зупинився і подивився в сад.
— У травні тут яблуні особливо гарні. Он та, в кутку, пізня. Ще не розкрилася. Коли зацвіте, стоятиме вся біла, як наречена.
Він пішов, не озирнувшись.
Аліна опустилася на сходинку і довго сиділа, дивлячись на подвір’я. Над травою ліниво гудів джміль. На паркані вмостився той самий сірий пес: він дійшов разом із ними і тепер дивився на нову господиню з важливою сільською зосередженістю.
У дальньому кутку саду яблуня справді ще не цвіла. Лише щільні бутони сиділи на гілках.
Аліна дивилася на неї і думала: людина, яку вона побачила сьогодні вперше, помітила цю яблуню раніше за неї. І не просто помітила — встигла уявити її схожою на наречену.
Чомусь від цієї думки стало трохи тепліше.
Микита повернувся ввечері. Приніс гарячу кашу в маленькій каструлі: Ганна передала, щоб молода господиня в перший день не морочилася з піччю. Ще приніс хліб, банку молока і шматок солоного сала, акуратно загорнутий у чисту тканину.
Аліна сиділа за столом у своїй міській сукні й дивилася на ці прості речі, як на щось неймовірне. У домі батька їжу подавали на тонкій порцеляні, молоко з’являлося в акуратних пляшках. Тут воно стояло у звичайній банці й пахло густо, живо, майже незнайомо.
— Я постелив тобі в спальні, — сказав Микита. — Білизна чиста. Сам ляжу в маленькій кімнаті, на тапчані. Не хвилюйся через це.
Він вимовив це просто, без натяку, без двозначності. Так, ніби заздалегідь зрозумів її страх і вирішив не дати йому місця.
Аліна підвела очі.
— Дякую.
Це було перше слово, сказане йому за весь день.
Микита кивнув і взявся до печі. Вогонь у нього розгорівся швидко, слухняно. Видно було, що він робив це сотні разів.
Першого вечора вони майже не розмовляли. Поїли каші, випили чаю з хлібом. Микита показав, де сіль, де цукор, куди ставити посуд, як запалювати лампу, якщо світло почне блимати. Електрика в селищі була, але вечорами вона горіла нерівно, і лампа стояла напохваті.
Він показав умивальник, відро, пояснив, як брати воду.
— Криниця близько, але сама не носи. Тобі тягарів не можна. Я приноситиму. Просто скажеш, коли закінчиться.
Аліна знову кивнула. Від його турботи їй ставало ніяково. Не за себе — за нього. Ця людина, по суті, нічого їй не була винна. За домовленістю він отримував дім. Але поводився так, ніби її спокій був важливіший за будь-яку домовленість.
Уночі вона довго лежала без сну. Чуже ліжко, чужі стіни, тонка перегородка, за якою Микита тихо перевертався на скрипучому тапчані. Десь далеко вив собака. У саду ворушився вітер.
Під ранок Аліна задрімала.
І знову побачила дорогу між полями. Теплий пил торкався босих ступнів. Але тепер назустріч ішов не безликий чоловік. У нього було обличчя. Звичайне, спокійне, із сірими очима.
Уві сні вона зрозуміла: знає його.
Прокинулася Аліна з шалено калатаючим серцем. За вікном уже світало. З кухні тягло чаєм і печеною картоплею.
Вона вийшла. Микита стояв біля печі й помішував щось у чавунці.
— Доброго ранку, — сказав він. — Я картоплю запік. Поїж. Мені скоро на прийом, до обіду повернуся.
— Доброго, — відповіла Аліна і сіла.
Картопля виявилася гарячою, розсипчастою, із солоною скоринкою. Аліна їла і раптом упіймала себе на дивному відчутті: їй добре. Просто сидіти в маленькій кухні з чоловіком, який учора був зовсім чужим, і їсти цю просту їжу.
Може, це була втома. Може, тіло нарешті перестало чекати удару і дозволило собі трохи тиші.
— Микито, — несподівано спитала вона. — Чому ти погодився?
